Самотні сосни, як могутні вежі
Здавалось, знову впізнавали нас.
Той самий ліс, хоч в іншій вже одежі
І дуб, що схожий так на контрабас.
Давай без тиші, годі вже мовчати.
Повітря на світанку аж скляне.
Лиш перед тим як все почать з початку
Хай листопад востаннє присягне.
Хай присягне, як свідок, хоч дощами,
Що в безкінечнім круговерті літ
Ми не сховаєм душі під плащами,
Урізнобіч замисливши політ.
Хай присягне отим листочком клена -
Не справжня осінь без таких прикрас.
Що все життя ти будеш йти до мене
У ліс, де дуб стоїть, як контрабас.
"Повітря на світанку аж скляне." -так передати настрій! відкриваю Вас знову і знову у суцвітті земної краси! Де дуб стоїть,як контрабас,стук серця зупиняє час!
Журавка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Вірш дуже сподобався і я довго думала, як передати своє враження – воно дуже неоднозначне: якраз власне те, чого ми, жінки, самі в собі не розуміємо - прагнення бути зі своїм коханням і одночасно усвідомлення того, що разом бути неможливо...
майстерний вірш.
Журавка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за високу оцінку. Чути такі гарні відгуки від авторки, позією якої я і сама захоплююсь - в двічі приємно!!!