Дерева зголіли, струсили гаї у чорну оправу золотом,
Їх душі зомліли - в самотній імлі вітри гомоніли з холодом.
І тиша дзвеніла, і сад засинав під блюз журавлів останнім.
Той ключ залишав останній причал, сніп хмар пожинав прощально.
Щоб тіні гойдались на голім гіллі, як сни і птахи поволі,
Дерева лишились стрункі до весни, щасливі – не відають долі…
