Щось надважливе у променях нашого сонця
Може згоріти, пропасти у кожну хвилину,
І цього вітру, нашого з тобою оборонця,
Стало так мало. Він втрачає силу …
І ця планета, що кличе нас за собою,
Ще сильніше, ніж бути просто в обіймах,
І ці зорі мерехтливою своєю сліпотою,
І все небо у дірках і безпричинних прірвах …
Але тут поруч, тут близько-близько між нами
Горить, палає наше малесеньке сонце,
І нам байдуже, що планета між тими дірками,
І нам байдуже на той пекучий стронцій …
Ми з тобою заряджені силою,
Ми ж не якісь там нейтрино,
І не стане планета із нами звичайною брилою,
Летимо у свої наддалекі глибини …
Як це, коли доторкнутись руками до власного сонця,
Як це, коли лиш тепло, і нема відчуття: щось минуще,
І до сонця так тягне дивака - вогнеборця,
І світить сонце маленьке, своє, воно ж невмируще …
Так багато цього маленького - маленького сонця,
Іноді так важко розгледіти його між великих - великих зірок,
Ніхто не оголосить ні імені, ні зустрічі у свого гучномовця,
На Землі, не на Місяці ... малесенький крок.
дякую
