Диво ти, моє весняне,
Квітка трепетна, квітнева
Чом, скажи, пригожа пані,
Ти сьогодні невесела?
Може, мало говорили
Про твою казкову вроду?
То я п’ю її очима
Як джерельну живу воду.
Може, ще тобі здалося,
Що цвіт личка наче тане
І розпущене волосся
Не таке вже бездоганне…
Не сумуй! Твоє люстерко
Тебе просто підмануло:
Ти миліша, аніж вперше,
Ти любіша, аніж була!
Коли в шийку я цілую,
Притуляюсь до волосся,
То у єстві своїм чую:
Серце полум’ям взялося
Не осінньої пожежі,
А травневим сонцесяєм.
Он, послухай беріз вежі
Шепчуть з вітром понад краєм.
Ніжно-ніжно, тремко-тремко,
Кожним вродженим листочком,
Кажуть, що моє серденько -
Це весни самої дочка.
Це – про тебе! Якби місяць
Міг зійти до тебе з неба,
Закохався би як в зірку
І не зміг би вже без тебе!
Як і я! Моє ти диво,
Радість щира, непритворна!
Дай-но, вдячно й шанобливо
До грудей своїх пригорну!
