Я вірую в тихість відносних ідей,
Де їх неминущість засвідчена
Тавром із зап’ястних цілунків.
Мій конкістадоре, веди мене крізь
Струмки, ріки окнижкованих правд,
Я ладна дивитись на світ крізь тьмяне скло
Задля того, щоб чути за собою твій подиховий погляд.
Та ти все живишся ідольськими жертвами.
А я лиш кричу, надриваюсь,
Бо ідол на світі ніщо.
Але тобі все ж прощаю
Це призвичаєння, опоганення сумління.
Тільки не від мене цей гріх,
Бо коли їжа спокушала тебе,
я харчувалась спогадом.
Потім пожива стала зворотнім здогадом,
Який все зорів на звороті
Зірниць непромовлених слів.
Ти прийшов у край мій чужинцем.
Інша мова свідкувала про це.
Та я знала, що ти говорив не людям,
А Богові мовою духу таємного.
Так, нами все впокорено
Через любов,
Але як ворог останній та вічний – смерть не знищиться.
