«Або розум, або петля!» -
Намолюєш ти слова – стигмати.
А я, проживши вже третє життя,
Розумію – юнацтво твоє
Скоро зникне, відлетить вітром,
Оніміє під вагою самотніх розчарувань.
Твій павутинний почерк, витончені букви,
Стежками наївних слів рояться твої любовні листи,
Які ти через рік – два ховатимеш,
Мов спогад і осередок сорому,
Який геть суперечить твоїм зрощеним небесам
(Хоча вони ще дещо штучні).
Ти визріла, мов екзотичний плід,
В оранжереї усамітнених дум,
Колосся нерозтраченості,
Де ти мовчки смакувала свій естетичний сум.
Я ж, дивлячись на тебе,
Оцінюючи схил твоїх блідих вуст,
Жалкую про те,
Що я не чоловік,
Що не зможу відчути ту мить,
Той розпач від тебе – нерозуміння,
Який міг би створити епічне полотно
У вигляді почуттів – мазків,
Літер – посилань,
Скульптурних монументів
У вигляді наших невмілих рукостискань.
