Я згоряю зі старінням надій,
Які не схильні до відродження
Минулих якостей.
Бо міняюсь я,
Тож піддаються змінам і вони.
Я дивлюсь на світ
Через сині окуляри.
Крізь них все пливе,
Мов океан
Безмежжя і натруджених дум.
Скільки частин себе я ще віддам,
Щоб почути марнослав’я
Не тобою надуманих слів?
Твоя ж суть осушена,
Мов жменя покинутих
І вже старих слив.
Моя суть надщерблена,
Мов чашка, з якої ніхто не п’є.
Зате ти чомусь відсутня,
А я все ще є,
Поки дощ має схильність
До очищення вікон людських душ,
Поки в людях є імператив,
Що перед обличчям гріха
Вмовляє: «Ані руш!».
Але дзеркала теж старіють –
Все піддається владній добі.
А я, щоб виростити з насінини дерево,
Піддавалась тобі.
Тільки мене вжалила потала марнот,
Що іскрилась сміхом твоїх
Пасем – змій,
Які обплітали все моє бачення,
Розтрачували юність моїх
Неквапливих мрій.
Так! Літо тобі до лиця.
А я зимію в стужі
Твоїх необережно – кинутих
Думок,
Які щоразу змушують мене ненавидіти людські слова
Та бачити в обіймах недолугий курок.
