В усіх весна – у серці та в кишенях,
У мене – осінь, осінь золота.
Он бач, туман розкинувся на дверях
Із жовтими очима як в кота.
А там он дуб стоїть багатолітній,
Останнє листя сипле до землі.
Червоне й синє, бронзове та мідне:
Ох, як воно обридло вже мені!
Дивись, дивись – ключі багатокрилі
Скидають вниз палітру журавля.
Птахи мої! Чому ж такі журливі?
Чому ж ви так курличете здаля?
Чому ж ця осінь Вас розпорошила
І сум розклала – падай та ридай?
Птахи мої! Були б у мене крила,
Давно пірнув би у весняний рай.
Якби та би, все дуже нереально,
Вона, вона… Тут винна лиш вона.
Проклята осінь! Як усе банально…
Буквально.
вірш - гарний, і за почуттями і за гармонією. Добре було б, якби - Ви почали відшукувати "свої образи-порівняння" : журавлі, рай, багатолітні дуби, ключі ,осінь золота, туман розкинувся - чуже, давно сказане і написане іншими. У вас - свої очі митця - щоб побачити і сказати нове - людям!(якби мені хтось це пояснив 17 років тому...тільки критикували усі та хмикали...) І ще , є помилка - слово "маячать". Все, з Вас - електронний могарич! Я - старався)
Грицько Потуга відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Та за такий комент треба бігти за пляшкою віскі як мінімум! Насправді, дуже вдячний за критику, вона варта сотен "сподобалось" та "класно написано"! Найближчим часом надрукую декілька гумористичних оповідань, цікава Ваша думка.
Отакі справи...Осінь - пора холодна і непривітна, але ж саме вона надихнула Вас на цей гарний вірш.
Грицько Потуга відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
І тільки так, Дощику, і тільки так Написання віршів - то вибух емоцій. Цього разу детонатором стала холодна та мінорна, але по-своєму прекрасна ніч листопада...