Вона його, надихнула на життя,
Бо був неначе в павутинні сумління,
Чи хтось помітить, що хоче майбуття,
Весну побачити, барвисте цвітіння.
Аче́й не раз, спровокувала, мабуть,
Як місяць квітень з травнем у суперечці,
Бо так й не стало вічного роману,
То лиш ілюзія, не кохання, впертість.
Спокуса лист, отримати завчасно,
Зізнання в ньому, як мрії на світанку,
Коли край неба сонце світить ясно,
Її кохати, він клявся до останку.
Та час летів і написані вірші,
Чомусь зненацька, неначе чорні хмари,
Слова, на жаль, вже не до вподоби їй,
Чи може просто набридло, не ті чари.
Похмуре небо, ллють осінні дощі,
Шкода не змиють павутиння омани,
Чому ж так боляче в нього на душі,
Напевно й лист не згоїть сердечні рани....
В душі вогонь... знову буде страждати.
30.01.2025 р
Гарно, Ніно, про молоді роки, сподівання, та доля вирішує все по-своєму.
Чому ж так боляче в нього на душі,
Напевно й лист не згоїть сердечні рани.... Та час лікує душевні рани...
Ніна Незламна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
