Народу українському
Співаю пісню цюю…
Не знаю, милі людоньки,
Чи ще ми затанцюєм?
Не знаю, мої біднії,
Чи будемо співати?
Не знаю, мої любії,
Чи довго ще стогнати?
Як жив собі отой панич, –
Народ обдер як липку –
То й досі жре ікру й кулич,
А ми… жуємо ріпку.
Як їздив він на БМВ,
Плюючи на закони,
Ідосі їздить і плює,
Та ще й сидить на троні…
Народ для нього – мурашки́.
Навіщо так багато?
Тому й трясе з нас «потрошки́»,
Споро́жнить наші хати:
Хтось вимре – хліба не доїв…
Когось війна та згубить…
Комусь в лікарню б треба…Їм
Все одно… Від нас їх всіх марудить!
То ж треба так вже не любить
НАРОД і ЗЕМЛЮ цюю ???!!!
Як Бог дає ім всім ходить,
Топтати твердь святую???!!!
То ж треба мати люті стіль
На нас, простолюдинів,
Що очі трІщить, наче хворий кріль,
Чекає, що ми згинем???!!!
То ж треба так принизить всіх,
Хто їх годує й по́ра???!!!
Це – не людина: дурень, псих!
І мозок її хворий!!!
Затьмарило багатство їм
Весь розум, очі, тіло.
Їдять і п’ють, керують всім,
І роблять, що схотіло.
Туди їх всіх, на ту війну,
У той Донбас, у пекло!!!
Ех, як слівце зараз загну,
Щоб більше вже й не мекали!
Де справедливість в світі цім?
Де лю́дське рівноправ’я???
Хай буде порівну усім
І хліба, й різнотрав’я!!!
6 червня 2015 р. м.Одеса
ID:
589901
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 26.06.2015 01:40:05
© дата внесення змiн: 26.06.2015 01:40:05
автор: Олена Козацька
Вкажіть причину вашої скарги
|
