Колись цей світ співав мов той казковий сад,
Де кожен ранок був, мов подихи кохання.
Тепер — лиш попіл й дим, у темряві парад
Зневірених зірок в небесному мовчанні.
Квітки, що співали мов з вітром весни,
Стоять, мов примари, в тумані страждання.
А ріки, що несли мені чудові сни,
Зникли у тріщинах німого зітхання.
Я йду цим шляхом, як тінь без лиця,
Де крок мій лунає в порожній пустелі.
І навіть небо, яке немало кінця,
Розбилось на дивні короткі тунелі.
Все тепер в минулому — і світло, і тепло,
Й та ніжна рука, що тримала крізь бурі.
Тепер лише вітер питає: «Згуло?»
А я відповідаю… та голос тоне у смуті.
