Мовчать розбиті українські села.
Людські надії знищені до тла.
Куди не глянь - картина невесела,
Відтінки сірі - попіл і зола...
Ще й досі зойк гуляє вітром в полі,
Сльоза дощем не змиється ніяк.
Схилились мальви від тяжкої долі,
Панує відчай, тиша і будяк.
Цвіте собі і горенька не знає,
Не відає, що тут колись було.
А вдалині шахедом добиває
московський варвар ще одне село...
Квітучий сад, тепер одні скелети,
Життя і цвіт перемолов тартак.
Німа молитва - Боженьку мій, де ти?!
Чому це так? Чому жорстоко так?
Все зморене і зболене, мов п'яне,
Ніякі біди більше не страшні.
У те вікно вже зірка не загляне,
А згасне полином у бур'яні...
І як воно в тім пеклі уціліло,
Серед руїн блищить віконне скло.
Нема розради, серце заболіло,
Мовчить... в руїнах знищене село...
