У серці гарему, де спала роса,
Зійшла, мов світанок, дівчина-краса.
З моєї країни крізь темряву снів –
Роксолана – улюблениця султанських днів.
Її сміх – мов срібло, її подих – лід,
А душа – глибока, там полум'я цвіт.
Не рабиня – володарка серця і трону,
Крізь зради й інтриги тримала оборону.
Сулейман, що звик лиш накази давать,
Перед нею навчився мовчати й прощать.
Він для неї писав найніжніші вірші,
І в палаці звучали лиш для неї пісні.
Її слово – закон, її погляд – печать.
Вона вчила любити, людям радість давать.
Через неї змінився хід царства й війни,
Бо любов їх зростала крізь тіні й лани.
Та не тільки палац пам’ятає той час –
Їх історія й нині живе поміж нас.
Бо кохання султана й володарки світу
Назавжди запалило вогонь оксамиту.
