Ти доживеш до дев'яноста, я прийду
трощити бузину в твоїм саду,
розпалить хмиз моя невидима рука.
У бога час довічно в боржниках —
це він грозою вечір оповів,
аж збагряніли зморшки на обличчі.
Провалля пам'яті обох до себе кличе,
щоб умістити в миті на траві:
я наче ґудзик на твоєму рукаві —
скрутив та й відірвав, і таємниче
відкрилось — ти був ниточкою сам.
І блискавиця ходить, мов коса,
по руслах днів, далеких голосах,
в яких ми наскрізь радісні та змоклі...
Здригнеться скло, і маятник дамоклів,
що цілий вік над серцем нависав,
хитнеться врешті, щоб глухе моє агов
сягнуло слуху й подиву твого.
