Просто, коли з берегів облітає жовтінь,
небо вростає все більше і більше в задуму,
я розумію, що літа розгублену тінь
вже вберегти не зумію від сивого суму.
Вже не зумію його медоності вуста
змусити мати причину до усміху ранку,
поки злітають слова із тремкого листа
й німо чорнило стікає в дощу філіжанку.
Хтось розколише, можливо, ще осінь колись,
хтось розмалює в яскраве траву прибережну...
Тільки ж то буде вже инша розхмарена вись,
з поглядом жалю і вже не така незалежна.
Я розумію це й тихо відходжу убік,
гладячи серцем оці береги жовторунні,
й щось обіцяю уперто й затято собі,
поки ще літо відчайно натягує струни ..
26.08.22 р.
ФАЙНЕНЬКО! 
