Я віддаю тебе у руки часу,
в обійми надії…
Знаєш, було занадто мало нашого
й чомусь багато сніговіїв,
холодів взаємно – щирих,
сподівань розстріляних
і слів моїх
болючих,
несміливих -
я ще досі не навчився вірити…
Тепер прощаюсь з іншими
вдивляючись у їхні суті -
нема для кого вилікуватись.
Страшно бути не почутим,
коли кричиш на всю без рупору,
махаючи руками
кострубатими,
й думки лиш матами…
А в відповідь -
колюча тиша, в котрій чуєш
як сніг лапатий
падає…
Ще згадую
сарказм закритих вікон
і мовчання вечорів тривожних,
сонячно - картате літо
моє, не перехожих…
Самотність ніжно пригорнулась,
та я як людям, їй не вірю…
Земля насправді не є куля,
і я небезнадійний…
