Мов би заніміла батьківська хатина,
Діти у зажурі гірко-мовчазній.
Свічка плаче й плаче, на столі світлина -
Батько усміхнувся донечкам своїм.
Правнучата самі по собі затихли,
Дивляться сполохано на матусь і тат.
В рученятах кріпко іграшки затисли -
Їм не зрозуміти непоправність втрат.
Шерхіт слів болючий, втомлені обличчя,
А в очах провини затаївся біль.
Мама й тато тихо вийшли в потойбіччя,
Дивляться на доньок ніжно, аж, звідтіль.
По своїм домівкам розійдуться діти,
Батьківська хатина буде їх чекать.
А батьки лишили дітям заповіти
І без них їм жити треба вже звикать.
По весні роквітнуть квіти на подвір'ї -
Насадила мама їх колись давно.
І знайдеться місто зірочкам в сузір'ї -
Дві душі рідненькі разом все одно.
Дуже сподобалося, Олю! "Дозріва калина, пахне рута-м"ята, чорнобривці й айстри пломенем горять,вікнами моргає і зоріє хата, вона, як і мати, ждала й буде ждать". Це з мого вірша: "Роз"їхались діти", а ще я відшукаю у своїх архівах, пам"ятаю, що десь там є вірш:"Батьківська хата", як тільки знайду, виставлю у КП...