Тікай від нього, біла янголице!
Тікай, не вибираючи доріг.
Хай небо допоможе блідолице
пройти повз ніч і проз колючу глицю,
а потім відпокутувати гріх
любові першої і першого падіння...
Бо він тобі не муж, а темний звір.
Із уст його вицівкує шипіння.
А ти вмираєш, янголице рідна,
ще до укусу...
Лютості без мір
не спинить сонячний, такий пречистий ранок...
Іди проз темінь у далеку путь.
І не дивись на біль, на кров гірку, на рани -
колись воно боліти перестане,
колись і з вікон маски опадуть.
А ти крило своє обережи від лапищ
його страшних, від пазурів і мсти.
Тікай, не озираючись на мапи
життя свого, на сходища і трапи,
з хрестом важким, що на плечі́ -
нести
тобі той хрест поможе Божа Мати...
(16.08.15)
Це дуже сильний твір, Леся. У моїй уяві одразу вимаювалась картина: двоє молодих людей... перше кохання... Та він виявляється жорстоким тираном, а вона не може піти, бо любить. Але приходить день прозріння, бо нічого не буває вічного, навіть кохання. Усе переболить, призабудеться. Головне не губити себе за чиєюсь тінню.
Леся Геник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Богданко! Неймовірно приємно читати такі слова... Це просто чудово,коли уява читача домальовує те, що десь губиться за змістом твору... Дякую ще раз! Натхнення Тобі!!!
