Дивлюсь я в заплакану шибку,
А дощ періщить, неначе із відра.
Спиню я думку на хвилинку,
Заплачу із дощем сама,
Бо як же не плакать і як не журитись?
Ще маки квітують на рідній землі,
Сльозами политі й росою умиті,
Багряно-червоні, мов ранених кров.
Солдатки і вдови тепер на Вкраїні
У кожнім куточку самотні в тужбі.
Коханих оплакують, батька чи сина.
Самотність і біль, на очах сльози знов.
З цією бідою якось треба жити.
Якось прокидатись, щось треба робить.
Якось треба, мабуть, життю підкоритись.
Як біль, що на серці, отой відпустить?
А скільки батьків посивіли в країні?
А маки знов квітнуть, политі дощем.
Життя їх сини віддали Батьківщині,
На серці до віку у матері щем.
____________________________
а коментар.
