А день вчорашній торгував
Намистом старих почуттів.
На лавці вицвілій сідав.
Щось продати мені хотів.
Жбурляв журбу і виставляв
На тую лавочку вірші.
Купити так мене вмовляв,
Та в мене були вже свої.
Сховався в зорі він,і ніч
Сидить і нишпорить в душі.
Але хіба у тому річ?
День віднайшов,що ми чужі.
Тай крадькома на лаві спить,
Бо що робити уночі?
А моє серденько болить,
Бо не тобі пишу вірші.
Не ти читав,не цілував
Ти вчора личенько моє.
Не ти до завтра обнімав.
Яке ж бо сонечко сумне.
І крадькома я віддала
Для тебе всі свої вірші.
Більш не люблю...Тобі чужа...
В віршах дарую світ тобі...
Изнашиваю чувства.Докотилася
Я до того,что тихо хожу нищенкой.
Скажи-я так нечаянно влюбилася?
Стояла я под вишней старой,низенькой.
Изнашиваю,штопаю молитвами.
А ты сказал,что это нить непрочная.
А ветер потрепал по дню калитками...
Стоит любовь святая и порочная.
Изнашиваю чувства.И нагою мне
По перекресткам верности и трудности.
Спасибо,что не любишь.И теперь тебе
Не слушать о любви святой все глупости.
И спало небо в купці із дощем,
І спали роси,викупані ранком.
А у душі-невимолений щем,
Прикритий над віконечком фіранком.
А я десь йшла босоніж.І душа
Була лише із крилами і гола.
Когось шукала,і кудись брела.
Натомлена,намолена і квола.
Гукала у століття, у віки,
Гукала все того,хто не знайшовся.
А в жменьці, у торбиночці-гріхи...
Та щем біля фіраночки, в віконці...
