Докотилася я до того, что тихо хожу нищенкой

А  день  вчорашній  торгував
Намистом  старих  почуттів.
На  лавці  вицвілій  сідав.
Щось  продати  мені  хотів.

Жбурляв  журбу  і  виставляв
На  тую  лавочку  вірші.
Купити  так  мене  вмовляв,
Та  в  мене  були  вже  свої.

Сховався  в  зорі  він,і  ніч
Сидить  і  нишпорить  в  душі.
Але  хіба  у  тому  річ?
День    віднайшов,що  ми  чужі.

Тай  крадькома  на  лаві  спить,
Бо  що  робити  уночі?
А  моє  серденько  болить,
Бо  не  тобі  пишу  вірші.

Не  ти  читав,не  цілував
Ти  вчора  личенько  моє.
Не  ти  до  завтра  обнімав.
Яке  ж  бо  сонечко  сумне.

І  крадькома  я  віддала  
Для  тебе  всі  свої  вірші.
Більш  не  люблю...Тобі  чужа...
В  віршах  дарую  світ  тобі...  




Изнашиваю  чувства.Докотилася
Я  до  того,что  тихо  хожу  нищенкой.
Скажи-я  так  нечаянно  влюбилася?
Стояла  я  под  вишней  старой,низенькой.
Изнашиваю,штопаю  молитвами.
А  ты  сказал,что  это  нить  непрочная.
А  ветер  потрепал  по  дню  калитками...
Стоит  любовь  святая  и  порочная.
Изнашиваю  чувства.И  нагою  мне
По  перекресткам  верности  и  трудности.
Спасибо,что  не  любишь.И  теперь  тебе
Не  слушать  о  любви  святой  все  глупости.



И  спало  небо  в  купці  із  дощем,
І  спали  роси,викупані  ранком.
А  у  душі-невимолений  щем,
Прикритий  над  віконечком  фіранком.
А  я  десь  йшла  босоніж.І  душа
Була  лише  із  крилами  і  гола.
Когось  шукала,і  кудись  брела.
Натомлена,намолена  і  квола.
Гукала  у  століття,  у  віки,
Гукала  все  того,хто  не  знайшовся.
А  в  жменьці,  у  торбиночці-гріхи...
Та  щем  біля  фіраночки,  в  віконці...

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427534
Рубрика: Лирика
дата надходження 26.05.2013
автор: Відочка Вансель