Хандра безвихідь прозаїка життя
Чому сумується і сам не знаю
Незгоди розгойдане усе буття
І сам я відчуваю що вмираю
Страшно не приносить радості весна
І лише холоду чекаєш влітку
Приносить лише втіху осінь сумна
І сірі будні всі немов з граніту
Уже не радують душі всі скрипки
Не проймає душу і ліричний спів
Усі слова згоріли наче скіпки
Не переказати найніжніших слів
В саду моїм безсмертники посохлі
І мертвий ікебани як докір жмут
Та зерна в колосках уже поморхлі
Вінок лавровий мені немов хомут
Вже спілкування радість не приносить
Чужа цікавість лиш наганяє сум
Питають друзі чи іще заносить
Відповіси їм несе на берег дум
Стою на березі ріки скорботи
Шукаю броду бачу лише воду
Хотілося прожити без турботи
Та написано не таке на роду
Краще може витерти гірку сльозу
Ударити у землю всім з розмаху
Рішуче вийти без страху під грозу
Та змить полуду вирвати невдаху
Ще й схопити в руку птаха щастя хвіст
Хай понесе мене в краї жадані
Край де дрож душі приносить благовіст
Де люди всі завжди гості чекані
Звернемося ми в благанні до богів
Пробачення за дії попросити
І обернуть вони в прощення свій гнів
Ми ж будем святість у душі хранити
