|
Так не звично писати тобі листи, особливо, якщо взяти до уваги, що ми не спілкувались два з хвостиком роки і… жодного разу в житті не бачились. Найбільш доречно буде почати з того, що декілька місяців тому наша позиція не тривалий час знаходилась на розбитому ще до нашого приходу отим усім шумним літаючим залізяччям маленькому старому сільському аеродромі, який в часи «прогресуючого розвинутого соціалізму» використовувався для нічного спочинку стомлених щоденним розприскуванням добрив над довколишніми полями кукурузників.
Ми зайшли на цей танцмайданчик, де ще нещодавно крутили нестримну польку різні сплави не тутешнього металу в парі з автохтонним бетоном місцевих споруд і залишків злітної смуги, теплого погожого осіннього дня. Мертва тиша і жодного натяку на бодай щось живе… Так, наче тут людей і не було ніколи, із прежди́ віка́, як кажуть в моїх рідних краях. Здавалось, ніби метал, бетон, скло і земля без будь якої сторонньої допомоги людей (яких чомусь науковці до наших днів вперто називають розумними) щось не поділили і добряче почубились. Скло чіпсами хрумтіло під черевиками і ми повільно пливли цим дивним пейзажем в стилі постіндастріал, як в хрестоматійних голлівудських фільмах, де на фоні цілковитої вакуумної тиші на героїв з-за рогу, з різким закадровим звуком, обов’язково повинно вистрибнути щось страшне, яке, в основному, чомусь не поділяє вродженого прагнення тих же героїв дожити до глибокої старості. Аж раптом під стіною напівзруйнованого приміщення почулося несміливе скавчання і мені назустріч, притиснувши додолу свої пензлики-хвостики, вибігли чотири цуцики. Щось в їхній поведінці чітко повідомляло, що це не просто місцеві друзяки, а кровні родичі.
Бачила б ти ці очі… Я не розгледів сліз, але одразу підсвідомо зрозумів, що вони саме плачуть. Кілограмова пачка корму, яка саме для таких випадків стала уже звичним елементом моєї амуніції, зникла в середині цих пухнастих знедолених щасть в лічені хвилини… Тоді я втретє згадав про тебе…
Я дуже виразно і чітко пам’ятаю той день, коли ти дала мені можливість на короткий час зазирнути у крихітну шпаринку на твій світ… і тієї короткої миті вистачило з головою для того, щоб маленький дефектний всесвіт всередині мене, наче під дією ядерної реакції, одномоментно розлетівся на самі елементарні частинки і перезібрався знову, сформувавши нові візерунки зі старих, частково пошкоджених роками і людьми, кристалічних решіток душі. Тоді крізь ту шпарину линуло настільки інтенсивне Світло, що мені знадобилось би повернутись назад у восьмий клас школи і повторно пройти, такий ненависний мені тоді і зараз, курс фізики, щоб вірно вирахувати кількість люмен і ступенів їхньої величини, з якою воно розповсюджувалось навколишнім простором…
Вдруге ти зринула в моїй пам’яті спекотного серпневого дня на могилі Івана Сірка між Нікополем і його рідною Капулівкою, коли я невпинно вдивлявся в небо, спостерігаючи за зайшлими на цю землю велетенськими металевими осами, які постійно чатують над курганом цього мужнього лицаря, намагаючись боляче вжалити його відвідувачів. Я знаю, що ти теж любиш зблизька розглядати різних крилатих істот і комашок, а також подовгу вглядатись в блакить Неба, обов’язково при цьому щось тихенько наспівуючи собі під ніс. Тоді я подумав, що в нас є багато спільного, з однією тільки різницею – співати я не дуже люблю.
…Я грів своєю спиною сирий земляний насип, який захищав нас усіх від двох великих яструбів, які літали над нами декілька годин, вицілюючи своїми всевидючими хижими очицями залишки тепла наших тіл посеред куценької покаліченої посадки. Це був наш взаємообмін з насипом: він оберігав нас, а я зігрівав його (знаючи тебе, ти теж поділилась би залишками свого тепла, щоб зігріти нужденного – я грів його в посвяту тобі). Інші, також нетутешні, металеві дикі оси наосліп жалили довколишні дерева, кущі, ярки і коріння, від чого ми втискали голови в плечі так глибоко, що, здавалось, хребет стискався від цих рухів, як метрова сталева пружина в підвісці автомобіля. «Тільки б не тріснула!», - бо нести мене хлопцям буде не просто, а залишити – ще важче.
…І раптом тиша…
як в коридорі школи 17 липня;
як в читальному залі бібліотеки опівночі 1 січня;
як о пів на п’яту ранку над рікою за селом, коли са́мі голосні звуки видає туман, який неохоче розсіюється під пильним оком вранішньої зорі.
Це було вперше, коли ти постала в моїй пам’яті по двох самих коротких роках мого життя відколи ми втратили зв'язок. Я згадав тоді під насипом, як ти мені колись розповідала свою історію про дві пташки у каплиці біля «Трьох криниць». Ти тоді так по-дитячому і так по-доброму наївно (о, Боже, як же я це в тобі люблю!) аж принишкла, щоб не сполохати двох пташок, які раптово залетіли в каплицю біля Суботова, де ти, як завжди, пильно вдивлялась в Небо і в довколишні лики, щось тихо при цьому шепочучи, як ти це полюбляєш, собі під ніс… а могла навіть не шепотіти і просто мовчати – вони тебе і так завжди слухають по особливому, не так, як інших…
Це був останній раз, коли я плакав від щастя… від того, що зустрівся з твоїм Світлом… від того, що насип не замерз… від того, що пружина витримала… від того, що знову запала обнадійлива тиша…
ID:
1054097
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Послання
ТЕМАТИКА: Сюжетна лірика відносин
дата надходження: 28.12.2025 01:00:28
© дата внесення змiн: 28.12.2025 11:52:50
автор: К0ВАЛЬ
Вкажіть причину вашої скарги
|
Супер! 
дуже зворушливо... 
