Ми як душі, застиглі між часом.
Дощ зриває з нас маски і шкіру.
Залишає оголених разом,
Як дітей, що шукають довіру.
Ми йдемо наче в спільному вимірі,
Наче зустріч колись з нами станеться.
Але кроки розгублені й стримані,
І маршрути загублені в памʼяті.
Йду назустріч, ступаючи ледве.
Прислухаюсь до голосу стихлого.
Ми як душі, близькі і розведені,
Нас кружляє в буденному вихорі.
