|
Вдалеке «незабутнє», я порину,
Кудись туди, де сяє неба край.
Де, солов’ї співають без упину,
Де над струмком заграє водограй.
Піду в луги, узявши свою косу,
Де пахне чаєм скошена трава.
І пробіжусь, як у дитинстві, босим,
Бо, не потрібні інші тут слова.
Росу солодку зранку буду пити,
Яку весна туманом налила.
Та, вітру спів уранішній ловити,
І знову, не потрібні тут слова..
Колись в селі співали і раділи,
І, все раніш по іншому було.
Тепер у нас, і скроні побіліли,
Й онуки, вже «злетіли на крило».
Моє село, немов перед грозою,
Пусті двори насупили чоло.
Лише в очах жагучою сльозою,
Проллється те, що в душах ожило.
В засусі літо вмре з озиминою,
Розсипле листя осінь золота.
Повалить сніг холодною зимою,
А на подвір’ї знову пустота..
Заріс наш двір густою дерезою.
Зрубали десь, і дідів бересток.
І сум навис, немов перед грозою
Надія наша тане, як пісок.
Не ждем того, що з віку від природи.
Того, що в діда з бабою було.
І, «розквітають» бур’яном негоди,
«Пересихає» наше «джерело».
3.11.2015р.
ID:
918738
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 05.07.2021 15:26:04
© дата внесення змiн: 10.07.2021 17:51:53
автор: Сідий
Вкажіть причину вашої скарги
|
