|
Серпневий вечір… сховалось сонце, мінливий місяць уповні. У потьмянілому небі, поміж темно-сірих хмар він часом сріблиться, переливається, блідніє. Хмари, що вище, наче кудись поспішають, що нижче, на якийсь час завмирають, згодом не поспішаючи, пливуть до заходу. По обрію ледь-ледь видніються розпливчасті, червоні хмари, а трохи ближче, велика, темна хмара час від часу світиться від блискавки. Ніби на декілька частин намагається її розділити. Здаля гуркоче і нарешті, десь далеко губиться.
Наталя, йшла по дорозі невеличкого містечка. Шкода парасольку не взяла, напевно буде дощ, позираючи на небо, зробила висновки. Ото ж треба, хто просив, цього дощу, так недоречно, ще моя штукатурка потече. Зненацька зашпортнулась, все тіло здригнулося, з переляку в душі, аж похололо. Різко зупинилася, от роззявляка, сварила себе. Ще бракувало, щоб така красуня, як я та перед людьми простягнулася. Що за день,із самого ранку не везіння. Озирнулася чи ніхто не помітив, перевівши подих, йшла далі. Нині вбралася в нові речі; червоні капці на підборах, футболка жовтого кольору із сріблястою вишивкою, ще й спідниця в червону смужку з чорною, така собі… міні.
До біса такі хвилювання, торочила про себе, нехай би сьогодні мені на очі Микола попався, вздрів би мене, таку, напевно б приворожила, не відходив би від мене.
Вона його знає більше пів року, про таких говорять - душа компанії. В кав’ярні своя людина, завжди серед молоді, почувається королем, керує. Веселий, дотепний, завжди знає, коли та що сказати, до того, ще й красунчик. Їй подобалися чорняві хлопці і такі ж стрункі, як вона. Він часом запрошував її на танець, але провести додому, ні разу не наважився. Наталя вже зо два тижні, з надією щодня ходить у кав’ярню, що зустріне його.
Їй сподобалося це містечко, приїхала із села, нині в дитсадочку працює вихователькою. Неподалік від автовокзалу і садочка винаймає квартиру. Це її влаштовує, при потребі можна швидко перескочити додому. Ще й зовсім близько кав’ярня «Стоп», де завжди людно. Після щоденної роботи можна розважитися, послухати музику, випити коктейль чи пахучої кави.
Даруючи усмішку перехожим, йшла до кав’ярні. Ну, як не Микола, то можливо хтось інший з місцевих, на неї зверне увагу. Тож здається й не погана, як кажуть, ноги ростуть від плечей, високі в моді, думала дівчина;
Чорні брови, карі очі,
Сумні вечори дівочі,
Де ж Миколко загубився…
Біда, може в іншу влюбився.
Ото, знову в голові цей Микола, не має від нього спокою, переступаючи поріг, хитнула головою. Може вже сьогодні його величність прийдуть, шукала, позираючи на всі сторони.
В салоні людно, гуділо, як у вулику, до всього цього, ще й грала джазова музика. Доволі веселі розмови й раз-у-раз в залі сміх.
Аж раптом, прямо на неї, йшла невеличка на зріст, кирпата дівчина, великі, красивої форми смарагдові очі, відразу привернули увагу. На обличчі привітна усмішка, як та золотоволоса, пишне, кучеряве волосся, кольору стиглого жита із сонячним відтінком, ледь дістає до плечей. Вона так поспішала, мов пташка, що хотіла вилетіти з клітки, здавалося, перед собою нікого не помічала.
- О! Руденька ( бабка) – Привіт!, - доволі голосно сказала Наталя і торкнулася руки дівчини. Та відразу почервоніла, наче з-за хмари виглянуло сонце, за мить позирнула навколо себе, їй тихо на вухо.
- Чого репетуєш, це, що в школі?
- О! Дивися на неї! Оленко, ти де взялася? Що теж у містечко потягнуло? – здивовано, із запитаннями продовжила Наталя.
Дівчина наче соромиться, донизу опустила голову.
- Я тут проїздом, з Вінниці приїхала. Ось купила булочку, перекусити та й піду на перехрестя попутну машину ловити, додому ж треба якось дістатися.
- Ой, що село без тебе ніч не перебуде? Давай залишайся! Згадаємо школу, як контрольними роботами ділилися, як один бутерброд на двох ділили. Ще й гримить, чуєш, буде дощ, змокнеш, чого доброго захворієш,- запропонувала Наталя.
Сама ж дивлячись на неї, хитро всміхалася й про себе, - А веснянки так трохи й залишилися на обличчі. Хто на неї із хлопців зазіхатиме? Хоча, правда, пишні груди приваблюють чоловіків. А що… вмовлю посидіти зі мною, може й справді на нас хтось зверне увагу. Хоча звичайно місцевих дівчат тут теж не бракує. Та чим біс не жартує, місяць уповні, емоції. Та й нарешті треба дізнатися, що вона у Вінниці робила?
Наталя, взявши її під руку, підвела до столика,
- Гайда, сідай, я пригощаю!
Зазирнувши на годинник, що висів на стіні біля бармена, продовжила,
- Тобі охота так поспішати додому? А може в мене переночуєш? Чи завтра корови пасти? Чого спішити додому, чи може кавалера, якось замала? Ану зізнавайся, давно не бачилися, - як завідна дзиґа, гомоніла Наталя, в той же час на присутніх кидала привітний, допитливий погляд.
Олена, дивилася на неї прямим поглядом,
- О, ти така, як була цокотуха, така й залишилася! Не думала, що тебе тут зустріну, тільки ти мене так більше не називай, то ж не діти, вже дорослі.
Зробивши паузу, ледь всміхнулася, продовжила,
- Добре, зараз передзвоню батькам, вони напевно думають, що я на ніч у брата залишилася. Та я вирішила не заважати, тим паче в них ночувати залишилися гості. Василь з Галиною у Вінниці квартиру купили. Давно збиралися, нарешті їх мрія здійснилася. Галинка вагітна, скоро стану тіткою.
- Гарна новина! Посидь, я зараз! - Наталка прямувала до бармена.
Оленка з-під лоба роздивляється на присутніх. Хтось пив каву, хтось смоктав коктейлі. Майже всі столи були зайняті та тут де вони сиділи, поруч за столом сиділо дві дівчини. Вони, про, щось перешіптувалися, кидаючи погляд, то на Наталю, то на неї. Напевно її тут знають, зробила висновки дівчина. В черговий раз поклала ліву руку на коліно, наче приховувала свої дірки на джинсах. Вона то гарно одягнена, а я так, по-робочому, думала Олена. Та нічого, ніхто ж не роздягне, всміхаючись, подивилася до Наталі. Чому так довго? Можливо грошей немає, то в мене є. Так і буде, навіщо втрачати нагоду, де ще розважусь, хіба в сільському клубі, так для клубу вже стара, там одні підлітки розважаються.
Олена, діставши із сумочки телефон, попередила батьків, що залишилася в Наталки, додому приїде першим автобусом. Заперечень, звичайно не було, адже в дівчат чудовий вік, минуло двадцять років. Пора вже й самостійність проявити, думати про своє майбутнє.
Наталя усміхнено присіла за стіл. Один з офіціантів приніс тістечка й каву. Приємні пахощі дурманили голови… насолода. Ще й звучала лірична музика.
- Тільки б взяти якогось хлопця й піти з ним в (медляк),- весело сказала Наталя, озирнулася й продовжила¸
- Та шкода, сьогодні хлопців замало, знайомих не бачу.
Дівчата сиділи з пів години, кожна розповідала про своє життя.
- То ти тепер у Вінницю жити поїдеш, до брата, круто, от би в мене був такий брат! А тут дві сестри маю й то набагато менші, ще до школи ходять. Не маю від кого чекати підтримки. Як білка кручуся в тому садочку, але що поробиш. Когось би з місцевих звабити, хоча би жити в цьому маленькому містечку. Щоб недалеко від батьків, тут знайти своє щастя, все ж таки не в селі, - задумуючись, не поспішаючи, говорила Наталя.
- Ну, а я платні курси бухгалтерів закінчила і який толк з того, де зараз влаштуватися? Ніде немає роботи, наші тікають до Польщі, Чехії, мене батьки не відпускають. Оце тільки й надії на брата, може в Вінниці для мене роботу знайде. Правда жити з ними не хочу, надіюсь брат знайде гуртожиток. А, щодо кавалерів, як ти кажеш, цим не переймаюся, з моєю зовнішністю, хіба може клюне такий же, як я рудий. Та мені й самій добре, не поспішаю. Мені ж не тридцять же років, ще можна розважитися, пожити для себе. Взагалі, мама каже приказка така є – «Від своєї долі ніхто не втік».
- Гарна приказка та я вважаю від самої теж багато залежить. Які новини в селі? Я два тижні не була вдома, що в нас нового? - нахиляючись до Олени, тихо запитала Наталка.
- А, що нового… Знову когось хоронили із героїв АТО, мама бідкалася, плакала, я саме в той день їхала до брата, то кого точно не знаю. Тільки мама плакала, що тепер дитина буде на пів сирота. Це вже приїду, дізнаюся. А так, в селі зовсім молодих не видно. З нашого класу тільки й залишилися я та Віктор баби Насті, він же без батька й матері, сирота. Військкомат його не чіпає, а бабця сказала, «Через мій труп підеш на війну». Воно й справді, хто за нею догляне, вона ж змалку його вибавила.
Біля бармена скупчилися хлопці, на свій смак шукали музику. В цей час, у двері ввалились четверо хлопців, про щось гучно, весело розмовляли. Серед них Наталка побачила Миколу. В білій сорочці, як наречений, відразу подумала дівчина. В лівій руці він тримав рожеву троянду. Став посеред салону, уважно придивлявся до присутніх.
Двоє хлопців з компанії, підійшли до сусіднього стола, де сиділи двоє дівчат. Перекинувшись кількома словами,присіли біля них і вже лунав сміх. Ще один хлопець з цієї компанії стояв біля бармена, наче чогось чекав.
Нарешті Миколин погляд потрапив на Наталку, їх погляди зустрілися, він посміхнувся. Але відразу до них не підійшов. Наталка від злості, аж почервоніла. Бач, який гордий, от халепа, кого він чекає? Адже прийшов з трояндою.
Оленка помітила, як почервоніла Наталка, здивовано до неї
- Ти, що? Про що думаєш? Щось сталося?
Наталка опустила голову,
- Не звертай уваги, відчуваю, що почервоніла, може хтось дивиться на мене, чи щось про мене говорить.
Микола, з усмішкою на обличчі, таки, підійшов до них, присівши на стілець, посеред столу поклав троянду.
- О! Наталі! Ти, що Анжеліку до нас привела, таку золотоволосу? Де її викопала? І звідки це чарівне сотворіння? Зізнавайся….
Наталя ховає очі, дивиться в сторону, злість розриває душу. Це ж треба таке, запросила на свою голову!
Він уважно дивився на Олену, та ж намагалася дивитися на Наталку. Хлопець сміливо взяв Олену за підборіддя,
- Ох! Ох! А очі! Як смарагдові рубіни…
Їй настільки незручно, що ривком руки відсторонила його руку,
- А не забагато вільності, шановний?
Микола здвинув бровами, здивувався,
- Ти недоторканна? Чи горда така?
Раптом у вікнах наче загорівся факел, блискавка розрізала небо, різко, гучно шарахнув грім, одночасно потухло світло.
Кілька секунд темряви. Біля бармена загорілися одна за одною, з десяток свічок. Він швидко розносив їх на столи.
Коли той підійшов до них, Микола поплескав по плечі,
- Молодець! Швидко впорався! Преміальні випишу! Принеси нам безалкогольних, малинових три коктейлі, я за кермом.
Наталя здивувалася, що можливо він власник цієї кав’ярні? Вона, майже нічого про нього не знала, чула, що двадцять чотири роки минуло, що тут мешкає разом з мамою. Ще якось хлопці гомоніли, що у Вінниці хоче квартиру придбати, чи будинок.
Микола, зазирнувши на Олену, нагадав,
- О, я вибачаюсь! Не представився, ця гроза збила з пантелику, мене звати Микола. Двадцять чотири роки, не одружений зараз і не був одружений, в пошуках для себе дружини, вірної, скромної, працьовитої та гарної, щоб змогла причарувати.
На обличчі щира, весела усмішка, кивнув головою,продовжив,
- А тебе звати…. я зрозумів Оленка! До речі гарне ім`я. Та не схожа на обгортку з шоколаду «Оленка», ти за неї краща.
Від його слів, Олена кліпала оченятами, ледь встигла зрозуміти, що він сказав, бо говорив дуже швидко.
В кав’ярні стало трохи тихіше. По вікнах текла вода, чутно, як хлюпотів дощ, до того ж не малий, надворі вирувала справжня злива.
Коктейлі пили мовчки… на столі палахкотіла свічка. Микола уважно придивлявся до Олени, славна, носик симпатичний, пишні груди. Цікаво, мабуть з одного села, а такі різні. Та, не знає, що на себе напнути, а ця така проста. І фарб ніде не видно, натуральна, в голові копошаться думки. Вкотре зазирне на обох дівчат, порівнював їх вигляд. Вже планував, так, не тікати додому, а запропонувати свої послуги, може не пошле подалі.
Олена заговорила першою, ледь схвильовано,
- Дарма залишилася, вже напевно була би вдома. Після такого дощу чи й до села поїде автобус?! Дорога паршива, хоча дорога й висипана вапняком та яма на ямі, не знаю коли додому попаду.
- О квіточко, то ти з того села, що й Наталя? До речі, Наталочко, це тобі за гарний сюрприз,- він подав їй троянду, в черговий раз посміхнувся.
В очах Наталки сонячні блискавки, хоча вона не зрозуміла за який сюрприз. Та все ж зацікавлено позирнула на Олену, яка її реакція, на те, що він вручив їй троянду?
Наталя задоволеним голосом,
- Дякую Миколко!
Олена мовчала, опустила голову, стало трохи незручно. Наталка, не поспішаючи, демонстративно підняла руку, поклала на плече Миколи,
- А що, може такою погодою Олену в село повезеш?
Він відразу ж забрав її руку, поклав на стіл,
- Наталко, скажи ти про мене, щось, колись погане чула ? Напевно ні, то ж на мене можна покластися, я буду вірним, як пес. І в повній цілості довезу додому. В машині тепло, є запасна куртка, одягне, зігріється. Даю слово, чіплятися, як банний лист, не буду. Давай Наталю, ми тебе завеземо на квартиру, навіщо тобі час втрачати, завтра робочий день, краще вдома виспишся. А я Олену завезу, не хвилюйся, - говорив, наче, розмірковував вголос.
Дівчата тільки переглянулися . Наталка зрозуміла, його жест, хотів показати свою незалежність. Та нічого, вирішила дівчина, відвезе її в село, на цьому й кінець. Мені ж подарував троянду і до Олени,
- Гаразд, їдь, не бійся, хлопець слова, надійний. Вже й здається дощ ущух, маленький січе.
- Я зараз прийду, зачекайте, нехай вийду надвір, подивлюся, що там коїться? - поспішив Микола.
Ну нарешті, думала Наталка, тепер буде знати де я живу, можливо колись заїде, нехай її завезе, дізнається з якого ми села.
Надворі сиро, прохолодно…. дівчата вже в машині, Микола прощався з друзями. Одному з них, шепотів на вухо,
- Гадаю, в селі заночую, то ж не переймайтеся, якщо завтра трохи затримаюсь.
Хлопці весело плескали по плечу, бажали удачі,
- Ну давай, щасливої дороги! Не злови ґави, може це доля!.
Було близько двадцять другої години, коли Наталка попрощалася, пішла до квартири. Олена, трохи боязко їй махнула рукою, як миша забилася в куток. Микола дав їй куртку,
- Зігрійся, бачу змерзла! І не бійся, не скривджу тебе, село ваше знаю, не хвилюйся.
За кермом машини мовчав, а серце тріпотіло, що придумати, щоб подивитися, що за сім`я? Де вона живе і як? Хотілося швидше дізнатися про її життя.
Позаду дванадцять кілометрів, а їм обом здалося, що це минула якась мить. Оленка, дивилася на його широкі плечі, мужні руки. Гарний хлопець, комусь буде добрим чоловіком, не якесь похабне, не виховане сотворіння.
Машина зупинилася біля штахетного паркану, ворота відчинені, по всій хаті горить світло, на обійсті в купі сидять гуси. Почувши гул машини, гусак гучно заґелґотав, хтось надворі включив світло. З хати вийшов батько Олени. Взутий в гумові калоші, розвів руками. Олена вискочила з машини,
- Дякую, от я і вдома. Тату, це мене знайомий підвіз, не сварись. Це Наталки Овчинникової знайомий, Микола.
Батько не роздумуючи, підійшов до машини. Хлопець відчинив двері,
- Доброго вечора вам! Ви не сваріться, в нас така гроза була й дощ сильний, вона завчасно не мала чим дістатися.
- То нічого, я Дмитро, її батько,- протягнув до нього руку, продовжив,
- Давай заходь повечеряємо, жінка вже спить, скуштуєш нашого молодого вина з чорної смородини.
Олена, як почула ці слова, мов ошпарена окропом залетіла до хати. Що робити? Якщо погодиться, не посмію ж його прогнати. Що тоді від Наталі слухатиму? Та чи він її просто знайомий, чи можливо зустрічаються? Вона про це їй нічого не говорила. Оце так справи! От батько, компанії хоче! А мені потім прийдеться віддуватися.
Переступивши поріг, Микола привітно привітався, Олена стояла перед ним, як червона троянда, не знала куди подіти очі. А чого й сама цього не знала. Батько до неї,
- Давай ми повечеряємо, там мати качку запекла, нехай спить, її не чіпай, сама накрий на стіл. Батько запропонував Миколі помити руки.
Олена швидко подала вечерю,
- Ну на добраніч! Дякую Миколо! Щасливо добратися додому.
Поспіхом, зайшла в свою кімнату. Серце гупало, здавалося вискочить. А красивий же та куди мені до нього.
В ліжку умовляє себе, повечеряють та й поїде. Заснула не відразу, але день пригод її зморив.
За вікном ранок. Небо, немов сіра пелена, після дощу повітря насичене вологою. На обійсті ґелґочуть гуси, батько кликав курей.
Прокинувшись, Олена відразу відчинила вікно, в обличчя війнуло прохолодою, пахло сирістю, на подвір’ї побачила Миколину машина. Чи зламалась? А де ж він, там і спить?
Це перше, що прийшло їй на думку. Накинувши на нічну сорочку, літній халат, вискочила з кімнати. Оторопіла, коли побачила, що Микола солодко спав на дивані. Очі від здивування, ще більше округлилися, лише одна мить і вона повернулася в кімнату. В душі дивне хвилювання. А від чого? Задала собі запитання. Так треба зібратися і йти допомагати матері, треба ж молоко процідити, вона напевно, вже корову погнала до череди.
Коли Олена зайшла в кімнату, на вміло застеленому дивані, сидів Микола, привітно посміхнувся,
- Вибач, я не поїхав, такий дощ линув, як з відра, батько твій не відпустив, каже, ще вночі десь би застряг. Побоявся за мене, наче я йому якась родина. Олена почервоніла, як буряк, не могла й слова вимовити. Він підійшов впритул до неї. Ледь тремтіла, як листочок на дереві, хотіла відступити,
- Чого боїшся?
Рукою торкнувся підборіддя, погляд, очі в очі, довгий, солодкий поцілунок. Вона й сама не знала, чому не сперечалася. Ніжний дотик до уст, на якусь мить сп’яніла. Наважилася відійти від нього, але чомусь не слухаються ноги. Наче він у неї всю силу забрав та все ж зробила крок назад. Він тримав її руку,
- Не гони мене, краще пізнай, подобаєшся ти мені, золотоволоса!
Їй ніхто й ніколи не казав таких слів. Нині ж наче хтось доганяв, схопивши на ходу пусте відро, вискочила з хати. Немов п`яна йшла до криниці. Він, не гаючи часу, поспішив за нею. Побачивши його поряд, поспіхом спустила відро донизу, відійшла. Наче грали в мовчанку, тільки погляди. Назад йшли, не поспішаючи, він ніс відро з водою, вона ж намагалася приховати усмішку, дивилася під ноги.
На обійсті батько, на обличчі щира, весела усмішка, й про себе,
- А жінка журилася, коли вийде заміж наша - руденька, а воно бач, як, від своєї долі нікуди не втечеш.
Із сараю вийшла мати, в руках тримає кошик з яйцями,
- О, всі повставали… давай доню, йдемо сніданок рихтувати.
Вони наче давно знайомі, дружно снідали за столом, Микола розповідав про себе, батько й мати час від часу переглядаються.
Після почутого, Олена зробила висновки, що Наталя майже нічого не знає, про нього. Здивувалася, що виріс без батька. Він господар кав’ярні і у Вінниці на базарі має Ракушку, торгує взуттям, яке привозить з Одеси.
Час швидко пролетів, на годиннику одинадцята. Микола подякував за теплий прийом, підморгнув Олені,
- Я ще приїду, тепер вже сам знайду дорогу.
Машина набирає швидкість. Батько дивився вслід, не витримав,
- Дивися доню, отакого би нам зятя, гарний хлопчина!
- А я тут до чого? Тату, це просто знайомий, сердито зиркнула, поспішила в хату.
Швидко минали дні. Майже два тижні Наталя в кав’ярні, знервовано дивилася на вхідні двері. Не було, як поїхати в село, трохи заслабла, від дітей заразилася вірусом. А по такій погоді куди їхати? А дощі зарядили наче вже пізня осінь. Ці дні не бачила Миколу, а подзвонити до Олени, не змогла, картала себе, що не записала її номер телефону. Це очікування її дратувало, підійшла до бармена,
- Щось Миколи давно не видно, не знаєш де пропав?
Хлопець не відволікаючись від натирання фужерів,
- Чому не знаю? Крутиться, курс тримає, то на Одесу, то на Вінницю, (доляри) заробляє. Чув, що якась дівка із села обкрутила, у Вінниці хату купує, надумав одружитися, розпрощатися із свободою. Більше нічого не знаю.
Погода трохи покращилася, але вже хазяйнував вересень. Наталя ледве дочекалася вихідних, їхала в село. Як завжди вирядилась, в яскравому одязі, накладні махрові вії, яскравий макіяж на обличчі. Зійшовши з автобуса не пішла додому, її розбирала цікавість, прямувала до Олени. Цілу дорогу розмовляла сама із собою, як навіжена -« Ні він не міг на неї клюнути, навіть допустити цього не можу. Це ж якому треба бути дурневі, щоб на неї зазіхнути. Сам такий славний, забезпечений, ні-ні. Хоч запитаю в неї, як тоді довіз її додому. Та нарешті запишу її номер телефону». Весь час думки за Миколу, це точно в нього хтось інший, точно, не ця руда.
За кілька кроків до обійстя Олени, почула сміх і її голос,
- Миколо! Відпусти, не цілуй, не обіймай при батьках. В селі не годиться так поводитися, ще хтось побачить.
Наталя завмерла, присіла під брамою. Розгубилася, йти назад, чи вперед?
Раптом, зовсім близько, біля хвіртки заговорив Микола,
- Нехай бачать! Скоро одружимося, чого чекати? На Покрову візьмемо шлюб, в кав’ярні весілля зіграємо. Будеш моєю… золотоволоса! Все-все, дала згоду, значить назад дороги немає, ні-ні-ні, голубонько моя, не відпущу.
Наталя крадькома відійшла за великий кущ бузку.
Ворота відчинилися, машина швидко поїхала в напрямку дороги, до містечка. Олена, наче літала, щось приспівуючи, собі під ніс, зачинила ворота, зникла в хаті
Ну от і все, знервовано, йшла стежкою додому Наталка. Шансів з ним бути, ніяких, прогавила я своє щастя. Що він в ній знайшов? Вкотре себе запитувала дівчина, озирнувшись назад, пригадує слова, які говорила Олена; » Від своєї долі нікуди не втечеш». А можливо воно так і є, хто знає? Та де ж та, моя доля? Де так довго блукає моє щастя? Хіба я гірша за неї? Чому все так?
В обличчя дмухав осінній вітерець…. Наталя намагалася затримати непрохані сльози. Ні плакати не можна, себе втішає, ще фарби потечуть. Важке дихання, її переслідувало неприємне відчуття, як ком у горлі, хотілося, ридати, кричати.
Вересень 2018 р
ID:
810680
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 20.10.2018 10:58:24
© дата внесення змiн: 30.08.2025 22:12:07
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Чудовий твір про справже кохання!Дуже сподобався!Так воно і є- від своєї долі нікуди не втечеш.
Дякую за цікавий твір!
