світло помалу згасає; в сутінках чуються голоси
робітників, що працюють приспівуючи:
на нових незайманих місцях,
на новому рівному місці
ми щось нове збудуємо
не зі старої цегли.
маємо голову, маємо руки й машини,
і глину для нової цегли,
й свіже вапно для розчини.
там, де цегла була б кришилася,
ми кладемо не цеглу, а камінь;
там, де були б погнили сволоки,
покладемо з кам'яного дуба;
там, де слово затерте,
й не до речі, й нічого не каже,
ми вмуруємо там новітні слова.
це робота громади небувала й нова:
церква для всіх
і робота для кожного,
й кожен при ній при своїй роботі,
кожен тут має своє діло й справу.
в вечірній імлі, на тлі все ще світлого неба,
постає невиразна юрба – то розгублений гурт безробітних:
нас ніхто не покликав, стоїмо тут дарма
сумні та похнюплені, наші руки в кишенях.
ми як завше стовбичимо на порожніх місцях,
а вночі тремтимо в наших темних кутках.
і лиш вітер гуляє на покинутім полі,
де орали були колись;
і лиш плуг там один, що засів в борозні,
іржавіє, задершися чепігами до неба.
о, тут на цій занедбаній землі
двоє чоловіків ділять одну цигарку,
а двоє жінок – пляшку гіркого пива.
нас ніхто не наймає,
нас ніхто не вітає,
про нашу смерть
не напишуть в газеті "таймс".
знов робочі, приспівуючи:
річки течуть, часи минають,
горобці та ведмеді не гуляють без діла.
якщо чоловік не будує нічого,
де йому жити? – ніде.
коли обробляється поле,
буде і пісня, й хліб.
вони не повинні віддати богові вбогі душі,
колодами лежачи по своїх, як в лікарні, ліжках.
тут, на цій вулиці, нема ні початку, ні руху,
ні розвитку, ні тупцяння на місці, ні кінця. –
лиш гомін глухий без мови, й вулична їжа несвіжа.
без поспіху й не зволікаючи покладемо
початок їй і край, кожен сам собі знай:
ми дамо їй нового значення й змісту,
ми дамо їй новітню церкву:
церкву для всіх,
роботу для кожного,
кожен матиме власне діло
ID:
752738
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 28.09.2017 19:52:36
© дата внесення змiн: 28.09.2017 20:48:50
автор: Crystal view
Вкажіть причину вашої скарги
|
