3
* * *
Не іду до машин, щоб не з’їли
по промінчику зібрану душу Твою у мені,
що я вийняв із голосу найпрекраснішої
людини —
мами Твоєї.
Не заходжу під землю, щоб не з’їла
майбутнього, як живоглаз.
Виганяють з будівель
як безсмертя, що дико його
і у сні пережити.
Виганяють сліпі
як озонять нараз блискавиці
від мене до Тебе –
серед ясного неба!
Бог влаштовує дні,
що я тільки блукаю по місту,
не знаходжу вже місця собі.
Бог дав богиню —
Тебе, котра знає про все це на відстані,
й більше.
Бог дав, знаю, —
мене, який знає все те,
що вже має відбутись.
не дзвоню — просто нікуди — дивлюсь близьке майбутнє
там немає дзвінків і нема неботрусів
що впереджують з’яву Твою у мені
хтось це викинув в космос — іншим проводом чую Тебе...
на що рятівна вже природа
по блакиті проводить зеленим
листя каже - іди он на небо
Все одно ця дитина з вродженим аристократизмом скаже:
не знала, що так подію.
(По телефону виліковує сліпих і заїк,—
Її Очі у крові, це у ближніх на мить відбирає мову).
З Батьком-Сонцем говорю, а чим вище,
тим більше потрібно нараз збожеволіти.
Хто попробував цього,
для того здрібніло земне — і пропало...
Не спішіть всі пропасти:
коли ви — Бог і листя і Ти — зійдетесь в
краплину ясності
я спитаю – що ви робите з серцем?
4
* * *
Мудрий Бог, що мене не довів, не довів до біди:
Не з’являлись трамваї мені і втекли поїзди:
«Ти не їдь»,— це я бачив вві сні, це крізь мене тече,
Чую голос Небес і землі, чую голос речей.
«Так і всіх запакують в ротища до ситих машин,
Ти — любов, ти — мій меч, ти живим
залишився один! —
В кінці серпня закритий у Київ один ще не мрець,
Та коли ж ти заблискаєш богом душі накінець!!!
Віднеси їй пісні,
Віднеси їй пісні наяву:
Будь ви тричі боги — цілий світ, я для кого живу?
Щоб ти падав, підводивсь — як смерч — і меча мені ніс,
Скоро в Київ ввійде і розкинеться праведний ліс.
Доки літо — всі теплі й стрибучі, і всі голосні,—
Скоро вдарять у струни і в серце дощі навісні,
Скоро сірість натягне двори, як чобіття тісні,
Остаються лиш душі — це зорі, й поети, й пісні.
Вже зоря за зорею нестерпним полином тече,
Будь посвячені ви, а від долі ніхто не втече.
Ти небесному вчив все життя блискавичне
своє —
Блискавицю накликав — згори ж! і прийми все
як є».
Віднеси їй пісні,
Віднеси їй серця золоті.
Вона спалить і царственно скаже:
— Серця ще не ті.
ID:
748666
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 01.09.2017 08:13:10
© дата внесення змiн: 01.09.2017 08:14:33
автор: Шевчук Ігор Степанович
Вкажіть причину вашої скарги
|
