Так хочеться вірити. В сенс. Ідеї. Хоча б у завтра.
Сенс примарний. Ідеї розчаровують.
А завтра…
Хто його бачив, те завтра?
Завтра буде осінь. Не оце осяяне сонцем літнє прощання, а та, справжня, що махає здалеку листям, що вже спадає додолу.
Значить буде порожньо, сіро, і мокро.
Це неминуче.
А як іще?
Як вийде.
Хочеться вірити хоча б у те, що якось та й вийде.
Але…
Зовсім поруч інше. Пече, мучить, не відступає. Воно забирає навіть думку про надії. Не час. Ще не час. Коли ж він повернеться? Колись зникне провина?
Не зникне.
