Білила часу витерлись до дір,
через які, мов проліски з-під снігу,
геть виснажені, кволі і бліді,
проклюнулися спогади й синіють.
Зеленим вістрям легко підняли
і кинули на розтерзання душу.
Такий дрібний ти був з небес, згори...
Такий чужий, далекий, незначущий.
І як багато стало тебе тут -
між пролісків небесного відтінку.
Спливає час, а ти яку весну
лишаєшся у пам'яті нетлінним.
