Старий звіздар зі мною посварився:
-Не струшуй ти на землю стільки зір!
Бо я збирати їх уже стомився,
Блукаєш небом серед своїй мрій!
Ось там війна,ось там посохли ріки,
Ось плаче ніч,ось Ангел захворів.
І я йому тепер шукаю ліки,
Щоб він літати в небо знов зумів.
-А ти така...
-Яка?
-Весь час смієшся.
Не соромно тобі,скажи,скажи!
Чи ти смішинок там сама нап'єшся?
Де ті смішинки?Іншим покажи.
-Я просто закохалась.
-Закохалась?
-Що тут такого?Знаю,десь війна.
Але я в небо стільки наліталась,
І у житті я більше не сама.
А я уже своє відвоювала,
У самоти,у суму, в безнадій.
Я просто до нестями покохала,
І він тепер назавжди буде мій.
-А він кохає?
-Знаєш,він кохає.
-А може бреше?
-Ні,він не такий.
Моє він тіло,душу обнімає.
І дуже він для мене дорогий...
-А може-і мені б ще закохатись?
Он скільки зір,усі б подарував.
-Ти вмієш хоч звіздарю цілуватись?
Чи ти б життя за неї своє дав?
-Навіщо?
-Задаєш такі питання...
Таких питань,повір,не задають.
Коли в душі твоїй одні вагання...
Кохання на терези не кладуть...
-Іди собі,таке ти наговориш.
Я потім вдень напевно не засну.
Кохання,на землі що грішній твориш?
Хоч я старий,та я тебе люблю...
Мені звіздар в коханнячку зізнався,
Де буду зорі ті тепер дівать?
Аби лише коханий не дізнався,
Бо буде певно дуже ревнувать.
Казково!!! 
