Вмирає- погаса фізичне тіло,
Поета душу все життя носило.
Поета, що в житті не прагнув слави,
Хоч мав моральні всі на те підстави.
Був сонцем і ранковою зорею,
Любов співав і жив лише для неї.
Але не видав жодної він збірки,
Бо видавництва зависокі гірки.
Помер незнаним, плакала родина,
Ще, може, в небі високо пташина:
Коли душа поета відлітала,
То їй, сердешній, страшно мабуть стало.
Зоря, що астрономи обминули,
Поетова, яскраво спалахнула.
Нарешті ж душу прийняла до себе,
Засяяла яскраво - на пів-неба.
Що на землі ураз тоді зробилось,
Та ж, ніби, очі після сну відкрились!
Схопились друкувати, видавати,
Вивчати, при нагоді цитувати.
Та зводити кругом камінні брили,
О, світоче, ти неземної сили!
Все ж, дійсно так, скажу я на могилі,
А він земні собі й не ставив цілі.
Не знав достатку, слави, хоч квартири,
Собі вселенські мав орієнтири.
...Хтось шпилить нам на почуття наклейки,
Любов пуска на комерційні рейки.
Свої "труди" зависоко цінує,
За іміджем, за рейтингом пильнує.
А відійшов - чи був такий, хто знає,
Душа, не спалахнувши, погасає.
Його душа - то жмут макулатури...
За що їй, грішній, отакі тортури?..
осінь 2003р.
ID:
44926
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 03.11.2007 19:51:47
© дата внесення змiн: 03.11.2007 19:51:47
автор: Микола Шевченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
