Хіба я винен, що свою ртуть
Ти впустила у мої вени…
По тілу уламком серця – у суть,
У болі душу омив – крізь терни…
Я не чіпав твоїх геосфер,
І тих нестабільних неврозів…
Таке відчуття, що груди роздер
Натяк твоєї прози…
Не чіпай мене, відпусти,
Я сам уже хочу подалі…
Ти просто руйнуєш мої мости,
І нерви мої зі сталі…
Хтось воскресає в моїй глибині,
Тій, що ще глибше серця…
Помирають хтиві твої пісні,
А не моя акустична терція…
