Коли до повернення можна лічити вже дні,
Коли зовсім трохи лишилось до звичного щастя,
Так хочеться просто мовчати, без "так" або "ні",
Любити цю тишу і римами гріти зап'ястя.
Коли замість вічного чаю все ж п'єш шоколад
І просто радієш, бо врешті не холодно в руки,
Тоді розумієш, що сказане навіть навгад
Не є випадковим і не прирікає на муки.
Коли відчувається літо десь там, у душі
З'являється віра в химерні для тебе ще речі,
Уже відпускаєш цю осінь й одвічні дощі,
Сезонні турботи, що завжди лягають на плечі.
Коли не дратують кордони або області
І дихати вже, як на диво, нерешті простіше,
Тоді очевидно, що поруч тепер - саме ті.
А з ними спокійно і все ж, якщо чесно, тепліше.
