Ні ні! Ви ще не бачили "залізної" дороги.
Із сотню метрів в ширину і кілометри в даль.
Ідуть по ній не вантажівки й паровози,
а тільки люди, що мовчать, не проявляють жаль.
І я іду, переставляю ноги,
та чути крик...
"Уваги не звертай"-
це шепче смерть, і я не в змозі
не підкоритися, нажаль.
А голос чийсь волає:
"Де ж ми? Боже!!!"
"...до нього не звертайся.
Тут його нема."
Шепоче смерть і на дорозі
лишається лиш тиша гробова.
О ні, не римляни ми і не греки,
і не потрібен нам Аїд- ми самі знаєм шлях.
Іти потрібно вічність, вічність- прямо.
Доки прибудемо до пекла врат.
Та раптом серед спин,
з'явилося обличчя.
"Хто повернутися посмів
в моєму царстві грат?"
Щось смерть мені кричить,
та бачу лиш обличчя,
і чую... ЇЇ губи шепчуть:
"Не помирай ще, Влад."
А очі вільні, вільні і блакитні...
Питаюся:
"Я буду вільний?"
"Чорта з два"-
відповідає смерть,
і прикро-
не забере назад вона
свої слова.
А в світі іншому, де ми живемо з вами,
почувся писк сирен і лікар тут як тут...
"Сам кинувся і впав.", "Кохання...", "Мамо!"
"З такими переломами вже довго не живуть."
Тоді дівчИна, що стояла скраю,
підбігла і схилилась до землі.
І сльози падали на тіло
трава хилилась, червонів асвальт.
"Ніколи ще нікого не любила
так як тебе. Прошу я, не вмирай!!!"
...і очі, голубі, красиві очі,
що так любили це життя,
дивились в прірву смерті, бо вона не хоче
сказати хлопцеві секрет буття.
І він летів- вона за ним летіла.
І він ішов, а поряд з ним вона ішла...
І на дорозі тих, хто загубив вже тіло
зустрілись хлопця й дівчини близька душа.
але потрібно поміняти "в" на "ф" в одному слові, бо звело воно з дороги.
