1
Як мило й ніжно котики цвітуть!
У повені Дніпровій – крига тане.
Роки на ярмарок ідуть-ідуть...
Переді мною знову – красень-Канів.
Завітне місце. Думи запеклись...
Здіймаюсь важко на Чернечу кручу.
На Україні – гірше, ніж колись.
В міцних обіймах бідолашну мучать...
І стогне тиша, і пече журба.
Гріхи, гріхи... Прости, Пророче-Отче.
Збувається найгірше: скрізь – ганьба.
Повірити очам своїм не хочу.
Як же хотілось на святій горі
скропити душу хвилями бандури…
Олекса Гірник,* мов сірник, згорів,
та ще нещадніше владики дурять.
Прийшов на сповідь, щоб Тарас почув.
Він зверху бачить, як горять тюльпани.
О, думи-думи! І про все – мовчу.
І очі повінню Наталі-пані.*
Міцніють думи, глибшають слова.
І пом’янули, і музей відчули.
Ніяка влада правди не схова.
Отут – ремонт. Про чистку теж почули.
Правдивих владомазів не бува:
свята Чернеча чи крута Говерла...
Лукавий – робить тільки на словах.
Добропорядний – словом гори верне.
2
Ми всі в цім світі – грішні земляки.
Спрадавна мирить нас єдине небо.
Ідуть, ідуть на ярмарок роки.
А нам – все мало: завжди дива треба.
Чи згодом буде краще, ніж колись?
Та так, як зараз – вже несила жити.
До Бога йди. Покайся. Помолись.
І прагни – перед Небом не грішити.
Храм Кобзаря тут хочуть возвести.
Люд православний слушно б’є тривогу.
Московська церква чи сягне мети?..
То ще б мечеть, костьол чи синагогу.
Канонізація наблизить судний день?
Підступний фарс а чи турбота влади?
Чи церква знов єднатиме людей?
Почути б ще Тарасові поради.
Вкладають гроші люди звідусіль.
І хочуть, мабуть, щоб міцніло братство.
Бог – неподільний. Хліб і сіль – усім.
Мудріше б церкву відродить козацьку.
Вже хто і як, і чим нам не кадив, –
аж захлинаються Дніпрові води!
І чваняться перевертні-кати –
освячені душителі народу…
Ми є народ. Але куди йдемо?
В державу нашу кріпне спільна віра?
Над прірвою в покорі стоїмо…
Пора. Від слів – до праведного діла.
3
Скликає мати доньок і синів.
«Реве та стогне Дніпр…», – гучить священно.
Щоранку владно линуть позивні, –
Апостол Правди зве – Тарас Шевченко.
Під божим небом є така земля.
Є Україна. Сила є і воля.
В сім’ї великій щиро прагну я,
щоб нам частіше усміхалась доля.
Єдиний Боже, захисти цей край.
Пошли нащадків – благородних, дужих.
Хоч не судився на землі цій рай,
та щоб ніколи не було байдужих.
Іду по лезу. І зове краса.
Шлях – битий-битий… Крутяться колеса.
Дніпро могутній знову воскреса.
І лебеді виблискують над плесом.
О, друзі вірні, нам тут жить та жить!
Цієї суті не відступить жоден.
Весна вирує, зелен-гай шумить.
А що ж покаже нам наступний жовтень?*
Тож не мовчіть, як є вам що сказать
відверто й щиро про здобутки й вади.
Про що мовчить-задумався Кобзар?..
Байдужа надто і лукава влада.
На ярмарок ідуть, ідуть роки…
Одна в нас Мати. Нам тут разом жити.
Добродії, погідні земляки,
судіть самі, кому і як служити.
____________
* Олекса Гірник тут спалив себе
в часи брежнєвщини.
* Наталя Баклай – українська поетеса.
* Вибори нового президента
Березень, 2004
За ці 8 років вірш не втратив ні своєї сили, ні своєї актуальності. Дякую Вам за Вашу патріотичну українську душу. Я сама сьогодні писала на цю тему. Оксана Дзюба
Олександр ПЕЧОРА відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Все близько так, немов сьогодні...
Потім ще двічі бував на Чернечій, в Черкасах, Трипіллі...
І ще більше болить.
Потужне творіння і клич!
Маленьке питаннячко - чи не можна ото "довели до ручки" якось замінити. У такому сильному творі - проситься іншіше. ...бідолашну... мучать/кручу.
Перепрошую. Бо і без цього я у захваті!!!
Олександр ПЕЧОРА відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Було:
Вже бідолашну довели до ручки.
Тепер:
В міцних обіймах бідолашну мучать...
Дякую
