Була тоді пора осіння,
З Балтійських вод злинав туман,
Щемлива сила провидіння
У яву втілювала план.
Я службу ніс на полігоні,
Мета моя , мов ясний день, -
Сидіти у своєму схроні
І вчасно вивести мішень.
По проводах електроліній
Давав я струм на підіймач.
Була тоді пора осіння,
Туман такий, що сядь, та плач.
Від сирості закоротило,
Аж розімкнувся автомат,
Не взявши елетромірило,
Почав я наводити лад.
Колеги, що були до мене
Розетку мали потайну,
А я, ще молоде й зелене,
Туди рукою упірнув.
О друзі, як той струм скажено
Крутив усе моє єство,
Минуле мовби веретено
Перед очима перейшло.
Прощай життя… Прощайте рідні…
Та що це?, - раптом я ожив,
Неначе хтось заздалегідний
Зробив з напругою розрив.
Мої долоні обгорілі
І шкіри паленої чад ,
Були ніщо тієї хвилі, -
Життя явилось востократ!
Я вийшов на п’янке роздолля,
Набрав у груди повен вдих,
Красу розстріляного поля
Уздрів у лініях кривих.
Що є життя? - Тоненька нитка,
А я й не думав про таке.
З тих пір, коли мене побито,
Пізнав я: в світі все хитке.
P.S.
Пройшли літа, сивіють скроні,
Вкриває спогади моріг.
Я знаю, - там, на полігоні
Од смерті Бог мене зберіг.
Красу навколишнього світу
Відтоді розумію я,
Єдвабну ніжність первоцвіту,
Любовну думу солов’я.
І неба синь мене чарує,
Політ орла і сонця жар.
Я знаю, що живу не всує,
Життя моє – то справді дар.
Треба мабуть поближче знайомитись 
