…Ти біжиш. Спочатку довгою жовтою осінньою вулицею, потім сірими бетонними сходами. Скоріше на четвертий поверх! Спізнюєшся! Тільки б встигнути раніше викладача! Не помічаєш перешкод і гострих кутів перил, оминаєш їх як вправний акробат – школа навчила дисципліні і ти звик заходити у класну кімнату набагато раніше всіх учнів. А сьогодні – ось воно, вперше проспав! Швидше, швидше, і в самих дверях стикаєшся з таким самим як ти (виявляється , не один сонько у цій групі). На новенький світлий лінолеум летять зошити, книжки, олівці і ще якесь студентське приладдя. Шурхіт листків, сором'язливе «ой, вибач», і прямо перед вами викладач, що хотів зайти в аудиторію, але через той безлад просто стоїть у дверях і з посмішкою дивиться на все це. «Ну що, запізнилися, перший курс?»
Асфальт, листя, брудні калюжі, у яких відбивається небо. Вже рідна будівля - п’ятиповерховий корпус. Засвоєний маршрут. Спочатку до дзеркала, потім наверх. Сходи, сходи, сходи. Йдучи, вітаєшся з викладачами, перемовляєшся парою фраз зі знайомими чи друзями. Залишається кілька хвилин, а ти все ще не дійшов до своєї аудиторії. Коли прямо у сонний мозок вривається голосне ревіння дзвоника, ніби прокидаєшся. Стукаєш у двері.
- Вибачте, можна?
- Звісно, можна. Ну скільки Ви будете запізнюватися, вже ніби не маленькі. Другий курс!
Чистий осінній ранок. Легкий молочний туман ще не встиг розсіятися, і кінець вулиці , де його, здається, особливо багато, нагадує напівпрозоре
скло, за яким рухаються люди. Всі біжать, говорять по мобільним, щось викрикують, розмахують руками і сплескують долонями, запізнюються. Ти йдеш, вдихаючи свіже прохолодне повітря, а думки ринуть кудись далеко-далеко, де нема ані метушні, ані перших пар, ані домашніх завдань… Плеєр виграє улюблену мелодію, що стала майже супровідним треком твого шляху до університету. Треба стільки всього встигнути! Зробити, побачити, почути, дізнатися. Але для початку треба встигнути на пару! «Ну от, знову три хвилини до дзвінка, а я ще не дійшов! Та нічого! Нормально. Може, треба почати приходити раніше?.. Ні, не треба. І так добре. Як же сьогодні класно!»
- Вітаю, я тут запізнився трохи…
- Та нічого, все гаразд. Сідайте.
Викладач повертається до дошки і шепоче: «Третій курс, а як діти!»
Ранковий дзвінок.
- Привіт, прийдеш на пару? Що казати?
- Скажи, що я трохи спізнюся, ок?
- Звичайно, давай, чекаємо.
Кава, швидко збираєшся, йдеш вулицями міста. Блакитним небом сунуть білі хмаринки, на окремих деревах вже з'явилися перші жовті листочки, які так люблять малювати школярі на плакатах до першого вересня. Більшість рослин ще зелені, але скоро і вони змінять колір. Природа-хамелеон. Краса…
Рідний університет. Довгі чисті коридори, афіші, дошки пошани. Піднімаючись з першого поверху, вже за звичкою розглядаєш мозаїку на вікні. Вона мерехтить під промінням сонця і здається великою дитячою іграшкою – калейдоскопом. Проходиш повз бюст Винниченка, легко йому всміхаючись – ви ж бачитеся майже щоранку, вже старі знайомі (він, мабуть, пам'ятає тебе, якщо кам'яні скульптури взагалі можуть пам'ятати). Заходиш до аудиторії і спокійно сідаєш за свою парту – викладач щойно вийшов, і тобі пощастило просковзнути непомітно.
Дивишся на підлогу й раптово помічаєш, що колись рівненький блискучий лінолеум тепер скрізь вкритий маленькими дірочками – слідами від жіночих туфельок-шпильок. Ті цятки, ніби дивне темне зерно, розкидані по всій його поверхні, а особливо багато їх під партами. У голові з'являється думка, сповнена символізму (може перевчився?) Ти став свідком того, як щороку зернинок ставало більше і більше, вони заполоняли площу аудиторії, перетворюючи підлогу на велику картину, яку вималювали десятки ніжок на високих підборах… І під партами вони є, бо там сидить людина, яка їх тут залишила. А там, де місця не зайняті, пусто…
Зернинки, ось з чого складається полотно нашого життя. І кожна з цих крихіток по-своєму важлива. Без однієї, на перший погляд не важливої деталі, малюнок вже не буде повним, він втратить частину, не передасть всього змісту…
- Доброго ранку, бачу, Ви таки дійшли на пару!
- Доброго! Звичайно, дійшов.
- А, може, краще було вдома ще трохи поспати? Четвертий курс! – привітно сміється викладач.
- Ні, я прийшов збирати зернинки. З них же життя? Не хочу його проспати.
Викладач дивиться на мене, і я усвідомлюю, що переді мною не людина, яка чогось вимагатиме, щось нав'язуватиме, лякатиме іспитами чи екзаменами, а друг, який зрозумів те, що я говорю.
У цю мить ми знайшли ще одну зернинку для фрагменту малюнку. І в кожного він свій…
ID:
150584
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.10.2009 17:12:01
© дата внесення змiн: 17.10.2009 17:12:01
автор: VampireDemonica
Вкажіть причину вашої скарги
|
