-Алло! Вас слухаю!
-Здоров!
Дзвінок оцей ти не чекала?
Нудьгую. Ти потрібна знов,
щоб сум на серці розігнала.
Не вартий, може, я того –
твій час на мене витрачати?
- Я перепрошую! Кого
до телефону викликати?
Ви помилились?
- Не кажи!
Невже твій голос не впізнаю?
Жартуєш, може, як завжди?
Заздалегідь я пробачаю.
- Не знаю Вас!
- То пригадай.
Чом знов нагадувати мушу?
Я той, хто любить, через край
коханням переповнив душу.
- Хто ж я?
- Ти подих весняний,
ти рятівна вода в пустелі,
ти спів пташиний чарівний,
нестримний біг в степу газелі…
- А Ви?
- Суворий вартовий
твій спокій ніжний боронити,
друг перевірений й старий,
тож щиро можеш говорити.
У спеку – вітерець гірський,
струмок води, що з гір спадає,
мужик надійний, ще й такий:
вагань і сумнівів не знаю.
- Як, перепрошую, вас звуть?
- Невже ім’я моє забула?
Максимом звався. Та, мабуть,
ти про такого і не чула?
- Тепер я знаю Вам кого.
Шукали, певно, Ви Оксану?
Вона поїхала давно
і десь живе за океаном.
- Тоді пробач.
- Та постривай!
Тобі подякувати хочу.
- За що?
- за ніжності слова.
Їх я почула серед ночі.
- Будь ласка.
- Ще хочу просити:
до мене інколи дзвонити.
Відверто: правди ніде діти –
немає з ким поговорити.
- Домовились. Тепер бувай.
- І Вам хорошого бажаю!
- Привіт Оксані передай!
- Дзвоніть! Чекаю і благаю!
Гудки короткі. Все. Кінець.
Невлад розмова обірвалась.
А так сплітався слів вінець –
вдвох легше дихалось.
Здавалось.
Интересно.
