Чом ти знов не спиш, моя тривого?
Чом шкребеш на серці пазурами?..
Розійшлись із осінню дороги,
Встелені промоклими вітрами...
Хтось у небі розтрощив клепсидру -
Час водою котрий день стікає...
І мугиче пісеньку нехитру
Ліс безлистий - сторож виднокраю...
Чи зима тривожить мою душу?
Чи туман- обманщик і нероба?
Чи то знов піщаний замок рушить
Недовіри здавнена хвороба?
Чом же ти не спиш, моя тривого?
Чом на серце каменем лягаєш,
Сиплешся думками на підлогу,
Котишся по снах моїх курАєм?..
у які вири-омути втягує ця душа, що тут сповідається, якою печаллю всесвітньою бідну душу повнить!..
досконало. гарно, точно і тонко. жіночим голосом - голосом краси ти говориш. не вмовкай!! не зникай...
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я буду старатись хоч іноді вилазити зі свого болітця на світ...
Дякую щиро!
Не-е, ну поэтам по должности положено осенью грусть изливать в строки! Вот другие - просто хандрят а поэт - он жеж возвышается над своей печалью и других тащит за собой! Прекрасно, Любаша! Рада снова тебя читать после каникул!
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Радію закінченню канікул!
ДЯКУЮ, Світлано! Приємно з Вами знову бачитись!