ІВО, небайдужості і милосердю...
Навкруг все біле: стіни, стеля, койки,
серця модельні, колби і дроти...
Повсюди чути стогони і зойки...
І в цьому "балагані" - саме ти.
Тут кволий рух тремтить на вістрі голки,
і чути крапель мірний метроном.
Тут кожна мить виразно так і колько
нагадує - що є одвічним сном.
Чиясь душа вже прагне в невагомість -
податися монадою в майбуть.
Її земна, банальна невідомість
здобуде там нову, значиму суть.
Десь у кутку плете свої тенета
з ниток незримих хрестовик-павук,
щоб дух піймати страдника-поета,
закмітити останній серця стук.
Тут час і тлін, обнявшись, ходять разом -
життя і смерть ведуть нерівний бій,
жаління свідка піднімає й разить,
вагу схиляє в незбагненний бік.
...І хай вам Бог у цю лиху годину,
де між світами знехтувана грань,
пошле земну, але... святу людину,
яка подасть життю спасенну длань!
22.01.2008 - 01.09.2020
Примітка. Реальні події, що мали
місце в Олександівській лікарні
м. Києва 12 років тому
-
Моя дружина медсестра - бува в реанімаціі...
Нерідко надає про це - немало інформації,
Нажаль завжди та інформація - практична,
А тут така ж... але надиво - поетична!
щиро вдтячний за розуміння. Та поезія не дрімала і там: через одне ліжко від ЛГ лежав чоловік, що мав при собі роман Ліни Костенко "Берестечко". ЛГ "проковтнув" його за ніч... Автор, знаючи те, "нашкрябав" оте, що читаєте...
Який болючий вірш! Вражаюче! О,так! В лікарні стіни говорять... Вам вдалося передати атмосферу того лікарняного духу Але саме головне те, що автор зараз є... пише і ще писатиме такі самі чудові вірші...
Олексо, Ваш вірш розумію до останнього слова: три роки тому донька дві доби знаходилася в реанімації і ми, дійсно, вірили, що Всевишній:
" Пошле земну, але... святу людину,
Яка подасть життю спасенну длань!"
Тоді так і сталося, все добре.
Тема важка, але вірш написаний високопрофесійно, вивірено й довершено навіть в деталях.
Олекса Удайко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00