А їй не спиться. Душа в напрузі.
Сльози – дощами , у серце – біль.
Гуляє з друзями, сміється в лузі,
Та сміх той – фальш, порожній штиль.
Вона п’є з келиха ніч і відчай,
Шукає забуття в чужих словах,
А серце їй шепоче: “Ти ще любиш...
Хоч знаєш,що любов лише у снах.”
Та ранок прийде – без жалю, без злості.
У серці туга, але в дзеркалі: “Жива!”
В душі її – і тиша, і напруга,
Та світлом проросли її слова.
Вона простила: і себе – за все це.
Його – за те, що він так і не зміг.
І сонце, що крізь рану прорізало серце,
І біль перетворився в світ доріг.
