Я не кохав тебе. І не люблю.
Ти не моя. І я тобі — не пара.
Та все ж, коли на кухні я сиджу,
Чомусь тебе торкається уява.
Ти — дивна. Забувала чайник п'ять разів.
Завжди сиділа, якось напівбоком.
Ти не питала, чи я ще живий,
Але мовчала — й зникла між рядків.
Ти не моя. Ніколи не була.
Не я приходив у нічні бажання.
Та усмішка твоя — лиш тінь тепла,
Що між словами лишила мовчання.
Я не люблю. Минуло. Все спливе.
Розтане сніг, і кави стане менше.
Та в тиші ночі щось іще живе —
Твій голос… ще лунає між речами.
І так, я — той, хто вірив без причин,
Що між нами щось могло зростати.
Зламав себе, щоб ти не відвернулась.
Та врешті став для себе винуватим.
Я справді був дурним — хотів тепла,
Давав тобі — не просячи нічого.
А ти пішла — ні слова, ні жалю,
І стало холодно в знайомій тиші.
Це дивно, та ми любимо не тих —
Тих, хто мовчить, не кличе і не просить.
А тих, хто був, хто серце нам відкрив,
Ми губим тих, хто міг мовчати поруч.
