|
Маю скарб я найцінніший
Під ім’ям Життя.
З ним я є найщасливіший.
Думи й почуття
Завдяки йому я маю
У собі всякчас.
З ними я немов тримаю
Світ увесь і час
У своїх руках, бо ними
Їх сприймаю я.
Стежечками життьовими
Доленька моя
Йде до мене повсякчасно
І мені несе
Їх, щоб в світі цім прекрасно
Жив я, щоб усе
Тільки щастя дарувало,
Що не має меж,
Щоби серце розквітало
Мов, душа з ним – теж.
Йде до мене світла доля.
Я до неї йду.
Є у мене сила й воля.
Тож спинять ходу,
Доки не дійду до неї,
Я не буду, ні.
Я такої ахінеї
Не вчиню. Мені
Не дозволить те сумління,
Що живе в мені
Й живить, як вода коріння.
Десь у глибині
Серця та душі своєї
Відчуваю я,
Що дійду все ж до тієї
Долі. І моя
Доленька мені всміхнеться,
А уся напасть
В мить останнюю минеться.
Доля щастя дасть
Те, яке не має краю
Жодного. Я жить
Буду в світі, мов у рáю
Світлім, кожну мить
Неповторну, що минає
Крізь невпинний час,
Що тече, біжить, минає,
Йде повз нас всякчас.
Я візьму те щастя й буду
Жити з ним щомить.
Про нещастя ж я забуду,
Розірвавши нить
Поміж ним і між собою
З легкістю навік.
Я життєвою тропою
Йтиму цілий вік,
Повен серцем і душею
Щастям неземним.
Житиму, немов з ріднею
Я своєю, з ним.
Палко я цього бажаю.
І бажання це
Сповниться. Я точно знаю.
Щастя я лице
Миловидеє побачу,
А воно – моє.
З ним я матиму й удачу
В справах всіх. Своє
Серце запевняю в цьому.
Буду я щомить,
Все життя у чарівному
Щасті дійсно жить,
Бо для цього й народився
Я так, як і всі,
І, щоб, звісно, теж трудився.
Лиш тоді в красі
Всій небаченій всміхнеться
Доленька моя,
А нещастя все минеться.
Запевняю я
Сам себе, бо правда в цьому
Є, була завжди
Й буде в світі бо земному.
А того й не жди,
Що прийде само собою
Щастя чарівне.
Нам відомо це з тобою,
Певен. Омине
Тих недоля, хто працює,
А прийде до тих,
Хто постійно ледарює
Лиш. Вона до них
Прийде і не забариться.
Щоб позбутись, слід
Всім старанно лиш трудиться.
Лиш тоді, мов лід,
Та недоленька розтане.
Й замість неї вмить
Добра доленька настане,
Із якою жить
Будеш доти, доки б’ється
Серце раз у раз,
І життя не розіб’ється,
Наче скло, ураз
Назавжди, бо більш не буде
Іншого життя.
Ні, його вже не здобуде
Жоден. Майбуття
Нам його не подарує.
Це відомо всім,
Хто іще живе, існує
Тут, на світі цім.
І тому слід цінувати
Нам своє життя.
Слід його нам проживати
Завжди до пуття.
Скарб безцінний і вагомий –
Наше все життя.
Кожен чоловік свідомий
Зна це до пуття.
Хай і іноді бувають
Все-таки в житті
Миті ті, що не бажають
Мати люди ті,
Що живуть на світі цьому,
Та їх слід долать,
Як посміли все ж на ньому
На дорозі стать.
Сил доклавши, слід долати
Їх усі ущент,
Щоб на ній не сміли стати
В інший вже момент.
Не вдається? Упадати
В розпач ти не смій.
Руки не посмій складати,
Любий друже мій.
Пробуй ще, іще, і вдасться,
Як не зараз, то
Згодом. Лиш той, хто не здасться,
І кого ніхто
І ніщо не спинить, цілі
Зможе досягти
Дійсно, наяву, на ділі.
Може, «той» – це й ти.
Євген Ковальчук, 12. 08. 2021
ID:
1044612
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 28.07.2025 21:17:30
© дата внесення змiн: 28.07.2025 21:18:05
автор: Євген Ковальчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
