|
Поринаю в океан
Власних я думок.
Дійсно. Неймовірний стан
Це. Їх, мов зірок,
Не злічити. Безліч їх
І усі мої.
Не зрікаюсь я своїх
Дум. Думки свої,
Наче мати дітлахів,
Пещу повсякчас
Лагідністю почуттів,
Доки плине час
Мій життєвий так, немов
Човник по ріці.
Гріє їх моя любов,
Ніби промінці
Сонця, що у небесах
Нам усім сія,
І літа, неначе птах,
А із ним і я,
Мовби птаха та, лечу
В пошуках світів,
У яких я досхочу
Втішився б. Хотів
Я цього іще давно.
Хочу нині теж.
Лиш одне життя дано
В цьому світі все ж.
Прагну я його прожить
В ньому залюбки
Кожну неповторну мить.
І у цім думки,
Що тримаю я в собі,
Можуть помогти,
Виклик кинувши журбі,
Щоб перемогти
Ту журбу, що почуття
Світлі і думки
У мені без співчуття
Рве лиш на шматки,
Наче ножиці папір,
Ріже. Покладу
Їй кінець. Журбо, повір,
Я тебе зведу
У могилу назавжди.
Океан думок.
Їх, мов крапель тих води.
Дум тих не струмок.
Дум тих цілий океан,
Що не має дна.
Океан, а не лиман.
Думонька одна
Вирина, за нею вслід
Інша, інша й так
Без кінця, і їхній слід
У очах відтак
Блимає й тоді, коли
Їх уже нема.
Хай вони уже пішли,
Та ще обійма
Пам’ять їх моя. У ній
Всі вони жиють.
Згадками в порі отій
Думоньки стають.
Та інакшії встають.
Їх же океан!
І колись й вони стають,
Ніби дим, туман.
В океані дум живу
Й, наче корабель,
До незвіданих пливу
З ними я земель.
До незвіданих пливу
З ними я світів,
Із якими наяву
Стрітись я б хотів.
Океан думок несе
Корабель й мене
В нім. Пливу я і усе,
Що в мені. Жене
Вітер нас у ті світи.
Я йому корюсь.
Прагну ж я до них дійти,
Доплисти. Сміюсь
Перешкодам я усім.
Ні, мене спинить
Їм не вдасться. Певен в цім
Я – ані на мить
Не спинить. Здолаю їх
Тут же я усіх.
Я не зраджу дум своїх,
Їм усім на сміх.
Так, на сміх. Сміюсь я з них,
З перешкод своїх,
Їм же вслід. Нема дурних!
Я не з тих, що їх
Не спроможен все ніяк
Подолать, і їм
Кориться. Я знаю, як
Це зробить. Своїм
Силонькам скажу, й вони
Їх здолають вмить,
Розтопчуть, немов слони,
Їх. І буду жить
Я на світі цім земнім,
В океані дум
Світлих, в щасті неземнім,
Подолавши сум,
Біль та інші почуття
Темні, наче ніч.
Протягом всього життя
Кожна в світі річ
Найсвітлішії думки
Й почуття будить
Буде, щоб я залюбки
Міг у ньому жить,
І не тільки міг, а й жив
Дійсно, наяву,
Щоб ніколи не тужив,
Доки ще живу.
Океан таких думок
Маю в голові.
Кожна з тих думок-гадок,
Як і я, живі.
Хай не видно їх в очах,
Є вони в моїй
Голові, що на плечах,
Як твої – в твоїй.
В океані цих думок
Буду я плисти
І в душі, немов бузок,
З ними ж і цвісти
В осінь, влітку, навесні
І узимку теж.
Світла доленька мені
Посміхнеться все ж
І всміхатись буде все
Те життя, що я
Маю. Лихо віднесе
Доленька моя
У далеке небуття
І уже навік.
Світлі думи й почуття
Матиму я вік.
Євген Ковальчук, 09. 08. 2021
ID:
1044469
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 26.07.2025 19:44:19
© дата внесення змiн: 26.07.2025 19:44:19
автор: Євген Ковальчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
