Прочитаний :  171
|
Творчість |
Біографія |
Критика
І. В'ЯЗЕНЬ
Патріярхові-Ісповідникові Йосифові І
І. В'ЯЗЕНЬ
Інтродукція
Софія і сніг —
Сива паморозь тисячоліть.
Над Дніпром — Володимир,
Хрест дрижить у залізних руках…
Мчить віхола по білих стежках,
Переносить татарське минуле
По драбинах століть…
Ви, що надто багато забули,
Не проспіть хоч себе, не проспіть!
Воркута
З хмари на хмару срібним лисом
Скаче голодний сибірський місяць.
Вовк, озвірівши від самотини,
Лиже пекучі сніжини,
Що пахнуть салом, чуреком, кумисом
І срібним лисом,
Недосяжним лисом!
Ох, ці безжальні сибірські ночі:
Людські очі — у вовчі очі,
Білі вітри — мов запінені пси…
Де ж ти. Боже, єси?!
Лапа — в капкан. За ґрати — рука.
Табір ЗеКа.
Під вітрами, підшитими зрубом,
Сплять, як підрубані, дроворуби.
Гаряча «буржуйка» танцює в бараці:
В червоно-п'янких черевиках на скрипах —
Кружляє між нарами, зойками й хрипом,
Танцює всю ніч — для всіх націй!
Сичать і чадять вогкуваті поліна.
Та полум'ям раптом обрісши по-горло,
Знов скаче «буржуйка», й червоні коліна
Втикає в обличчя, зчорнілі від горя.
Бушлати зітхають.
Розмерзаються рукавиці.
Сушена риба тріпоче…
На чорних стінах
Виступають промерзлі лиця
Воркутської хуртовини —
Білі лиця, лишайні лиця…
Барак.
Заметіль.
Срібна лисиця…
А все таки — зірка прорвалась у небі!
Виходить — в розгулі відьомської ночі
Вона загорілась для тебе,
Щоб очі не вовчі, а зоряні очі,
Щоб свічка в цю ніч була над тобою,
Засвічена
Неземною рукою!
«Богородице Діво, радуйся!..»—
Світ зорі над Сибіром розлився.
«Ой, радуйся, земле,
Син Божий народився!»
Вий, віхоло, загробним звірем,—
Вифлеємська зоря — над Сибіром!
Не на тверді свят'юрських плит
Молиться Митрополит;
Не підхоплює Слова собор —
Лиш вітрів заполярний хор;
Не палає свіча Різдвяна —
Лиш примерзла зоря до вікна…
Налітайте ж сюди, сторожі,
Дивну свічку-зорю сторожіть,
Націляйтеся в неї,
Накидайтесь на неї —
Доки жар її світом іще не розлився!..
«Ой, радуйся, земле,
Син Божий народився!»
Карнавал
А від Львова до Києва —
Карнавал!
Палають церкви
І реве динаміт,
За обвалом обвал,
За провалом провал,
І на неба чолі —
Зливами піт.
Труби ревуть і свищуть свистьолки,
«Ми смєло в бой пайдьом!» —
Шаленіє над містом,
В обтятих спідницях
Захекані пруть комсомолки
І очі — їх очі без пісні!
На шибениці — ікони,
На налигачеві — Марія,
На шнурках гойдаються
Зубцями униз тризуби;—
Вигуки і прокльони
Сунуть попід Софію,
Аж мурів тисячолітніх
Скрегочуть стотонні зуби;
Ангели довгоносі,
Підстрибуючи, пруть Хрещатиком,
Святий Петро — у тачці,
Підштовхуваний Ваалом;
Юрба
Розірвала Христа,—
Тільки ноги босі
Ще волочуть за карнавалом!..
(О, сибірська пурґа, що звисає петлею
Над шевченківською землею!)
…Над Дніпром — Володимир.
Хрест дрижить у залізних руках…
А в кімнатці з дашком-картузиком,
У хаті під козацькою шапкою,
У полі під зоряним дахом,—
Молилась вселюдська Мати:
«Не дай, Христе-Боже,
У неволі погибати!»
Від гори святоюрської
До святокиївських гір
Встала райдуга, наче Слово —
Вінком благодаті Божим:
— Вір, Україно,
Всупереч маврам — вір!
І звір тебе не переможе!
Божа райдуга з Еспанії на Україну,
І з усіх країн — і у кожну країну!..
Громовиця обвалів.
Динаміт — і трибанний лебідь!
Зойкнув зірваний хрест,
Угрузаючи в ребра полів…
А вгорі,
В українському чистому небі,
Над запіненим карнавалом —
Непорушно-живі
Хрести журавлів.
Світ
Гримить сибірська каруселя.
Полярним вітром приграє —
До танцю смертного деревам
Московським вітром приграє!
Пилки гарячими зубами
Впиваються у соковите —
І, наче скраклі від удару,
Лягають сосни.
Ліси вмирають.
Ліси вмирають, щоб ожити
І щоглами пливти стрункими,
І стати східцями,
І дерев'яними мисками,
В яких аж паруватиме пожива!
Сибірське жниво, біле жниво!
Людське приречення…
Вже все умерло. Тільки очі
— не вовчі! — зоряно-живі
Молитву Господа шепочуть.
І на завійній корогві —
На заметільній корогві —
Господнє чудо об'явилось:
Устала райдуга!
У ній
З небес усіх країн явились
Найкращі барви!
Буре — стій!
Тут — моляться приречені,
Розстріляні хуртечами,
Без тіла — а катовані,
Без ланцюгів — а сковані;
Тут на скелі з крижаних плит
Молиться Митрополит!
У той день збожеволів чекіст:
Тисячі, що рубали дерева,
Підіймались, як духи, на райдужний міст
І не брали їх кулі крицеві!
І у тиші, що впала, неначе удар,
Спів з-за хмар над Сибіром розлився:
«Ой, радуйся, земле.
Син Божий народився!»
А вони йшли на райдугу, наче на міст,
Несучи із двох сосен хреста.—
І тоді-то уперше здригнувся чекіст,
Закрутивсь, заметавсь
І від власної кулі на сніг повалився…
«Ой, радуйся, земле.
Син Божий народився!»
Ой, зрадуйся, та Божая Мати!
Мати матерів — дай нам заспівати:
«Воскрес днесь із небес,
Щоб спасти мир увесь!..»
Дай нам заспівати!
Над Дніпром — Володимир,
Хрест дрижить у залізних руках…
Мчить віхола по білих стежках,
Переносить татарське минуле
По драбинах століть…
Ви, що надто багато забули,—
Не проспіть же себе, не проспіть!
VІІ.1962 р., Нью-Йорк
|
|
