А він її відпустив… І замовк в кімнаті рояль…
І штиль від притишених хвиль затримав в душі печаль.
Затремтіла болю струна, її звук заточився в імлі
Він думками до нею злітав по уявнім надії тлі.
Її образ у снах споглядав, в розмальовках вечірніх зір
В своїх роздумах довго не спав та розписував мріями твір.
Кожний порух в собі тримав й усміх в серці таємно ховав.
Як з душі почуття не гнав, та кохання таки не здолав.
Він до неї по зорях ішов, по просторих синіх морях.
В собі ніс ту жагучу любов у невимовлених словах.
Розлука гірчила вуста й відчуття щему болем пекло.
Лилась в серце темінь густа й закривала недавнє тепло.
Ніжний говір в уяві звучав і тремтінням жар пробігав
Її очі блакитно-ясні серед інших жінок шукав.
І здавалось йому: час застиг, там в побаченнях, й ще не збіг.
Він летів до тих днів золотих, бо забути її не міг.
