|
Без тебе стало надто самотньо у моєму світі. За вікном моя улюблена погода: дрібний прохолодний дощ і сіре небо над головою. Хтось, напевно, подумає, що це ідеальна картина життя песиміста, який хоче досягнути хоч найменшої слави, пишучи свої жалісливі вірші і, ховаючи душу у своїй епічній прозі. Песимізм це і є частина мого світу, частина того шматочка серця, який я навіки залишила з тобою. Так хотілося не помилитися хоч у тобі, але я ж маленька дівчинка, яка вірить у неможливе. Тільки лишень того неможливо ніколи не трапляється, саме тому, що воно і є неможливим.
Я так мріяла відчути твоє тепло, я так вірила. Вірила тобі наївно і чисто, ніколи не підозрюючи про те, що ти можеш залишити мене. Я завжди знала, що ти для мене мій Ангел, схожий на тих, що намальовані в церкві на стінах. У них такі білі великі, а саме основне, теплі крила, які можуть закутати мене у своє тепло. Я мала право на таку мрію, на цю єдину мрію, яка так і залишилась просто мрією, яку потім можна занести до списку неможливих. У мене теж є цей список. Ні, він не на папері, бо це було б надто примітивно і буденно, він у моєму серці. Саме у тій його частині, яку я подарувала тобі, з надією, що ти просто знищиш його своїм теплом. Якщо у всьому розібратися, то я не просила нічого неможливого. Хіба це така «нагла» мрія просто дивитися у твої очі, думаю, що вона не більша від тої, коли хтось мріє про жовту Mitsubishi, щоб покрасуватися перед співробітниками, сусідами, а найбільше перед колишньою дівчиною. Моя ж мрія не була настільки поставлена у матеріальні рамки, вона була вільна як вітер у тому далекому полі, куди люди приїжджаю лише літом для фотосесії, коли розпочинається сезон маків.
Пишу зараз ці слова не для тебе, здебільшого для себе. Напевно, я все ж трохи егоїстка, яку ти так і не відкрив до кінця для себе. Та ні я скажу більше, ти просто не хотів мене відкривати. Тобі було достатньо того, що ти просто пожирав мій вірний, сповнений енергії і кохання, погляд до тебе. Якщо б ти читав це послання, то, напевно, відчув би тут нотку образи, яку я ще й досі тримаю на тебе. Не тому що я злюсь, а тому, що хочеться мати хоч маленький привід думати про тебе, це для мене як своєрідний дозвіл знову зануритися у ці короткі, але різнобарвні спогади.
Ми жодного разу не цілувалися, але та близькість, що була між нами не потребувала ніякого підтвердження. Я лише пам’ятаю той єдиний раз, коли ти мене обійняв, обійняв так, ніби поклявся у чомусь вічному та щирому, тоді я так для себе зрозуміла цей жест. Лише пізніше я дізналася, що ти обійняв мене лише тому, що почував себе винним в тому, що за цих два місяці, що ми разом, ти так ні разу і не доторкнувся до мене. Я не розповідатиму про почуття, які відчула тоді. Навіщо? Я ж знаю, ти не вмієш відчувати. А просто описувати, щоб витрачати зайве чорнило, я не маю бажання. Той, хто хоч раз вірив у неможливо і так прекрасно зрозуміє, що я тоді відчула.
Що і ще тобі сказати? Я не знаю. Я стільки хотіла тобі сказати, але зараз усі слова, ніби навмисне покидають мене. Вони ж краще за мене знають, що для того, щоб сказати тобі Це - простих літер буде надто мало. Усе несказане мною ти знайдеш у тому чарівному шматочкові серця, яке тоді без дозволу просто присвоїв собі. Ні…Я більше не ображаюся, тепер це мене навіть тішить, що ти матимеш хоч якусь згадку про ту Дівчинку із зеленими, повними смутку і вірності очима.
P.S. Постав будь ласка шматочок мого серця на режим OFF…
ID:
511289
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.07.2014 12:16:53
© дата внесення змiн: 14.07.2014 12:16:53
автор: veselka
Вкажіть причину вашої скарги
|
все налагодиться
спасибі))) дуже приємно)
