Пригірщ землі і слина гірка,
Окраєць черствого, ковточок води.
Тече незупинно життєва ріка
І нас забирає кудись назавжди.
А серце ще б’ється, народжує біль.
Про осінь імлисту кричать журавлі.
Не знаю для чого, не знаю, звідкіль
З’являється зморшок все більш на чолі.
Гаряча молитва і Богу уклін,
І ранок, як завжди, дарує нам день.
Мені ж не піднятись, не встати з колін,
Не слати у вирій крилатих пісень.
Покинуте поле, незораний клин,
Вже шиї торкається лезо меча.
Мені б залишитись на кілька хвилин,
Поглянуть, як згасне остання свіча.
А далі –хай прірва, а далі – хай морок,
Незвідана вічність і простір без меж.
Коли тобі двадцять, коли тобі сорок
І дихаєш ти ще, а значить - живеш.
Живеш і пливеш, і лишаєш позаду
Відміряний Богом та долею час.
А осінь гуляє і дивиться з саду –
Готується літо украсти у нас.
