Вона ішла і посміхалась світу,
Її волосся тихим вітром розвівалось…
Ішла задумлива, спокійна і привітна.
І навіть всім щасливою здавалась.
Свій шлях долала, несучи надію
Крізь біль, розчарування й заборони.
Уся в чеканні доленосної події -
Ну що їй сумніви, і страх, і перепони???
Вона ішла, струнка й тендітна,
Вся у полоні внутрішніх розмов.
Та ось плеча торкнувшись ледь помітно,
Заглянула у вічі їй Любов.
З Любов’ю розминувшись, посміхнеться,
Але ця посмішка не варта і гроша:
Бо десь на дні спустошеного серця
Невтішно плакала її жива душа…
